Розділ «Ордер на любов Роман»

– Воно й такечки, – погодилася з ним Соломія, – але було б ще лучче, аби ми таки медку наварили. Та не встигли. Коли варити, як у нас і дня зайвого не виявилось. То я тільки й устигла оце, – в руках Соломії невідь звідки взявся пучечок квітів з дрібними волосистими суцвіттями і такими ж колосками, – нарвати у степу медової трави – так у нас, на Вкраїні нашій зветься сіє зілля. Його вручаю молодим – щоби запахущим та солодким був у них місяць медовий. Засушіть ці квіти, і хай вони будуть за сволоком у вашій хаті, яку ви ще збудуєте, нагадувати вам про весілля ваше, про те, що має у вас бути гірка солоднеча. Мед і солодкий, і водночас гіркий – як і життя наше. Будуть у ньому й солодощі, буде в ньому й гіркота – все у волі Божій. Пам'ятайте, що без гіркоти люди не живуть, а з гіркотою і солодке до вас прийде.

Савка, вже не криючись, закохано дивився на Соломію – так ось яка вона, виявляється, у нього. Прямо бісова баба, зух-молодиця. Усім носа втерла і сказонула від душі й добре. Еге, тільки в нього така жіночка файна, тільки йому дісталася… І від почуттів, що нахлинули на нього, Савка простягнув руку і під столом легенько вщипнув Соломію за круте стегно та ще за одне делікатне місце – так він виявляв свою любов, і Соломія це розуміючи, не образилась, а тільки посміхнулася йому – теж з любов'ю…

Уже зійшло сонце – спершу червоне, без променів і тепла, а потім воно хутко зробилося золотистим і, дихнувши теплом, почало осявати землю, а весілля на хуторі в осавула Савки Пишногубого, на якому гуляла вся Слобода Кальміуська, усе ще чаркувало, танцювало й співало, віншуючи молодих, яким сам пан кошовий отаман, сам Дід – про те неодноразово говорилося за столом – видав – нечуваний до того випадок! – ордер на любов, чим дуже пишався осавул, раз по раз не стомлюючись нагадувати гостям дорогим, що його дочку, незрівнянну Оксану, благословив на любов сам отаман Війська Запорозького.

А втім, гуляли до нового сонця лише найвитриваліші весільчани, а ті, хто не належав до таких чи поспішив перебрати зілля огненного, яке щедро лилося за столами у хаті й у дворі – кому не вистачило місця під дахом, – так ось такі вже хропіли – хто де впав – у хаті й у дворі, і навіть на вулиці – зібрався такий весільчанин під ранок іти додому, та далі як за хвіртку й не здолав шлях. Через них переступали витриваліші й робили своє – танцювали-співали, пили-гуляли на втіху собі та молодим свайбували на довгі літа щасні.

Коли вже сонце із червоного зробилось золотистим і по-денному гарячим, Омелько Пугач вийшов з молодим у двір подиміти люльками та чомусь і забарилися.

Спохопившись, де ж молодий, чого це його довго не видно, Оксана у весільному вінку (її ще чекав ритуал знімання вінка й одягання на голову очіпка з наміткою, адже вона вже віднині і до віку заміжня жінка) і собі вийшла у двір, але ні Тараса, ні донця там не було. Ні серед тих, хто ще сяк-так сновигаючи, тримався на ногах, ні серед тих, хто по-богатирському хропів посеред двору.

Виглянувши за хвіртку частоколу, Оксана побачила їх на недалекому звідти березі Кальміусу, куди полого збігала вулиця і подалася до них – незважаючи на ніч, проведену за столом і в центрі уваги, не пішла й не побігла, а наче на крилах полетіла – легко і радісно.

Тарас сидів на човні, що ткнувся носом у прибережний пісок, а донець, стоячи по коліна в річці, дивився у воду як у люстерко і шаблюкою своєю підправляв собі бороду, що геть розрослася на його парсуні…

– Поперла, як бур'янище на забутому городі, – загледівши Оксану, поскаржився Омелько. – Вимахала, як у старого діда і мене вже й справді ваші люди за попа-розстригу сприймали, а я ще ж молодий козак. Га, Оксано, молодий? Я тебе молодою величав, повеличай і ти мене хоч разочок молодим, га? Га?

– Молодий ви, молодий, дядечку, – заспокоїла його Оксана, сідаючи на борт човна біля Тараса, тепер уже чоловіка свого.

Омелько вправно орудував лезом шаблі й у воду летіли шматки його бороди.

– Як ти, кохана жіночка моя, – пригорнув Тарас молоду свою дружину. – Мені все ще не віриться, що ти моя. Уже – моя! – крикнув він так, що Омелько здригнувшись, ледь було не відчикрижив собі шмат щоки з бородою, а тому тільки сердито сплюнув.

– Але, дядьку і батьку мій весільний, я все ще не можу отямитись від негаданого щастя.

– І я теж, – озвалася Оксана.

– Щоб ви ніколи й не отямлювалися від щастя! – заглядаючи у воду, бурмотів донець, вправно орудуючи шаблюкою як ножицями і справді вже стаючи на позір значно молодшим.

– Глядіть, не перестарайтесь, дядечку Омельку, – сміялась Оксана. – Бо як повернетесь на свій Дон, ваша жінка й не впізнає вас – скаже якийсь парубок прибув!

– А я тому молодий, що й не жив ще, а тілько починаю жити і надумане вершити.

Упоравшись з бородою, задоволений Омелько сунув шаблю до піхов, вибрів з річки й присів на піску біля молодих.

– А чого це вас, дядечку Омельку, з Тарасом так довго не було із Січі? Ледь дочекалася вашого повернення.

– А того, що Тарас разом зі мною по запорозькій вольниці помотався. Мав я на Січі з деким зустрітися – і з козаками, із старшинами, погутарити з чесним народом, спільне діло обмізкувати. От і забарилися. А згуртував я ваших козаків на спільне діло, на діло велике, на справу, може, й навіть царську.