Розділ «Ордер на любов Роман»

Не з лопуцька ж ми. А мені так і не вперше потрапляти в халепу. На війнах з німчурою й татарвою всього траплялося. Та й свої добавляли – звик. За одного битого знаєш, скільки дають?

– Двох?

– Як добре битий – то й більше. А я, бачиш, усе ще живий. Бо мене не так просто вкоськати. Покіль не звершу того, що мені Богом і долею покладено – не піду з цього світу. А ногайці – то се так… Затримка на моїм шляху.

Тарас підсунувся ближче до Оксани, яку обступили ординці і вдарив одного ногою (він уже простягав до дівчини руки) і той відлетів сторчака. Схопившись, висмикнув ніж, шкірячи зуби, кинувся на хлопця, високо занісши свого колія. Проте різко крикнув один з ординців, певно, старший, бо халат у нього був чистіший, а пояс оздобленим срібними цяцьками. Скреготнувши зубами, нападник відступився.

– Еге, це вже гірше, – озвався донець. – Бережуть нас. Певно, на продаж. Тож, думаю, матимемо час пометикувати як цих «друзів» позбутися. Чуєш, як вони – гала-бала. Так і лепечуть. Та якогось ходжу Бекболата згадують. Певно, до пана свого, до бея чи якогось там мурзяки нас відконвоюють. А як пощастить, то й самого хана лицезрітимемо.

Та ось ногаєць, котрий був у чистішому халаті, щось крикнув, скочив на коня, троє його одноплемінників схопили Оксану і посадили її позад ногайця на коня та швидко і вправно прив'язали бранку, і ординець погнав коня з Оксаною за своєю спиною. За ним помчало троє верхівців.

– Окса-ано-о!!! – закричав Тарас, але закричав безпомічно і сам збагнувши, вмовк від безсилля. Та й що тепер? У цих степах скільки не кричи, ні до кого не докричишся. Ускочили в халепу – самі й винуваті.

Тим часом ногайці дістали вірьовку, штурханами підняли бранців і прив'язали їх до сідла одного коня.

– Гайда, – ляснув у долоні один з них, верхівці скочили в сідла і заходилися періщити бранців нагаями, примушуючи їх іти за конем.

– Пішли, Тарасе, покіль запрошують, – озвався донець. – Мені не вперше за конем зв'язаним іти, а тобі не завадить і походити. Дивись у житті й знадобиться. Науки не слід цуратися.

Тарас пригадав як ще недавно сам привіз у слободу зв'язаного ногайця, коли рятував осавулів табун – от вже не думав, не гадав, що так повернеться його доля. Учора ти віз когось зв'язаним, сьогодні тебе женуть. Тоді він відпустив на волю конокрада ногайського з кривим носом, якого прозвав Ломиносом, а його вже, мабуть, ніхто не відпустить. Крім як на себе та ще на дядька Омелька, нема на кого й покластися.

Так почалася їхня дорога в неволю. Гнали увесь день, не даючи ні води, ні передиху. А досить було бранцям уповільнити хід, як вже над головами свистіли нагаї. Ногайці поспішали, часто озиралися навсібіч, з кожного узвишшя оглядали видноколи, остерігаючись, певно, зустрічі із сторожовим загоном козаків. Допікала спрага, тріскались пересохлі губи, язиком було трудно повертати в роті. День видався спекотним, задушливим – ні хмаринки, ні вітру. А ось Омелько, як наче йому й не дозоляла спека, ні-ні та й намугикував щось собі під ніс. І чим більше вибивався з сил, тим частіше щось наспівував і це йому, певно, додавало нових сил.

– Співай, хлопче, – підбадьорював Тараса. – Мене завжди в поході виручали пісні. Як не тяжко-гірко, а заспіваю і ніби тіло дужішим стає і ноги ще слухаються…

Ординці з подивом прислухалися до його пісень і схвально кивали головами: співай, мовляв, козаче, швидше до аулу дістанемось. А донець знай собі виводить:

Ох і не стелися,

Хрещатий барвінку,

Та й по крутій горі…

Гей, не втішайтесь,

Злії воріженьки,

Та пригодоньці моїй…