Розділ «Ордер на любов Роман»

Довгий час вони будуть васалами Кримського ханства, потім перейдуть під протекторат Росії і в другій половині XIX ст. емігрують з українських степів до Туреччини. Що ж до Великої Ногайської орди, то в XVII ст. вона буде розгромлена калмиками і залишки її відступлять в північно-дагестанські степи. Звідтоді ногайським степом буде називатися напівпустельна рівнина в Передкавказзі, у межиріччі Тереку й Куми в межах Дагестану.

Потрапили до них і Омелько Пугач з Тарасом та Оксаною, потрапили негадано, на п'ятий день по втечі, коли вже були безпечні й певні, що проминули загрозу; потрапили негадано, напоровшись на засаду ногайського збіговиська…

…Усе відбулося зненацька і швидко. Чи не блискавично – не дати отямитись людині, а скрутити її в одну скороминущу мить – на це ногайці були мастаки і неперевершені людолови. Утікачі й збагнути нічого з торопу не встигли, як уже лежали, пов'язані міцними та еластичними пасками з не дубленої шкіри биків, що як лещатами охопили тіло. Тарас спершу отримав удар по голові, як вони йшли мимо кущів, зарослих високою травою, а вже потім земля з-під його ніг ураз зникла і він упав і в голові загули чмелі, а перед очима від удару довбні запурхали жовті та чорні метелики. Хтось хекаючи – і де ті нападники взялися? Хіба з трави повихоплювалися, трави там густі та надійні для сховку? – та смердячи потом, уже заломив йому руки… Він спробував було в тумані, що застилав йому очі, відбиватися ногами, але на поміч двом навалилися ще двоє, чиїсь цупкі пальці здавили йому горло, і хлопець на мить втратив свідомість і все було скінчено…

Коли дійшов до тями (а його для вірності ще й лежачого стукнули довбешкою, замашною палицею з потовщенням на кінці, по тім'ї, ледь не проломивши йому черепа) – то побачив, що лежить зв'язаним. Нили туго скручені руки, боліли голова, шия і спина, але думка, а що з Оксаною, як жигалом його жигнула. Засилкувався звестися, але підбіг ще один нападник, штурхнув ногою в бік і Тарас упав на спину.

– Оксано-о… – захрипів. – Ти де?..

– Я тут, Тарасе, – почувся розпачливий голос і дівчина заплакала.

Тарас повернувся, засилкувався звестися і якось нарешті сів. Земля під ним колихалася і кудись пливла… Перед очима ні-ні та й пурхали метелики – то чорні, то жовті. Чортів ногаєць, отак обамбурив по голові! І треба ж було… Скільки Кальміусом пропливли, три дні степами пробиралися, а насамкінець втратили пильність. Думали, що вже Самара ось-ось, а там і до Дніпра, до Січі близько і попали в халепу.

Оглянувся, роздивляючись. Зв'язаний донець лежав на спині, матюкався, випльовуючи з рота землю й травинки (певно його товкли в землю як зв'язували), Оксана сиділа теж із зв'язаними руками за спиною, а біля неї товпилося з десяток ординців. Вогнепальної зброї вони, як і всі татари, не мали, зброю заміняли луки, якими степовики володіли бездоганно і навіть на повному скаку коня влучали в ціль – вороги що треба. Одягнені в сорочки з бавовни, шаровари, а в кого шкіряні штани, незмінні сап'янові чоботи. У декого на плечах – хоч і літо – накинуті овечі кожухи – і як вони витримують таку спекоту-жароту?! В кожного висіла шабля при боці, сагайдаки з чималими оберемками стріл. На поясах – ножі, кресала для видобування вогню, жмут пасків із сиром'ятної шкіри для зв'язування невільників. Кожен десяток їх мав казан для варіння м'яса (охлялих коней охоче дорізали й пожирали), а ще в кожного сопілка, щоби скликати товаришів при потребі, на кожен десяток – шкіряний цебер напувати коня. У знатних і багатих – кольчуги. Кожен татарин віз на своєму коні у шкіряному мішку трохи ячменю чи просяного борошна, толокна, з якого, додавши солі, робили напій пексинет та ще трохи підсмаженого на олії і підсушеного на вогні тіста, схожого на сухарі. Дорогою вони полювали дичину, їли власних коней, якщо які з них слабіли, часом не гидували і здохлими, яким перерізали горлянку. З конини готували різні страви, здебільшого суміш крові з борошном, що варилася в казані, пласти м'яса, що їх клали під сідло, аби воно там пропотіло й пропахтіло чи й варили м'ясо у воді. Але взагалі коней вони берегли, без коня в степу ти ніхто. Коли лаштувалися на ніч, кожен під голову клав сідло, а з бурки (капуджі) ладнали щось як шатро, натягнуте на увіткнуті в землю жердини. На конях сиділи, зігнувши спини – «мов мавпа на гончакові», казали про них, бо високо підтягували до сідла стремена, щоб міцніше впиратися. Ідучи верхи, мізинцем лівої руки тримали вуздечку, рештою пальців – лук, а правою пускали стрілу – вперед чи й назад. Коні їхні звалися «бакеманами», ніколи не знали підків (хіба в багатих і знатних), низькорослі, сухопарі й на вигляд незграбні, але зазвичай відзначалися великою витривалістю та прудкістю – могли скакати без відпочинку по 80, 100 і 120 верст.

Пронесеться такий загін, блискавкою майне, сліди на траві швидко зникають, мов хвилі на воді. Промчали і – тиша, пустка. Хіба іноді над тим місцем закружляють сполохані птахи, що є першим застереженням: будь пильним, особливо біля балок, ярів та чагарників. Чи й у високих травах.

Ось на такий загін людоловів і наткнулися втікачі.

Ногаї цмокали язиками, розглядаючи полонянку. Скалили жовті зуби й ласо шкірилися… Тарасові те – ніж у серце. Усе похололо в нього в грудях. Смикнувся, аби схопитися на ноги і впав на бік від удару в дихало.

– Сиди! – велено було йому й додано іронічно, – кара-гуз! По-вашому орел…

У Тараса з тієї насмішки й голова впала на груди – орли так не потрапляють у пастку, як потрапили вони.

Чортів ординець, ще й кпинить. І тут нічого не вдієш: чия сила, того й сміх. Але хай сміється. Ще побачимо, хто сміятиметься останнім.

– Добре б'ють, але – не те, – донець нарешті виплював з рота землю і з трудом повертав у ньому пересохлим язиком. – Бо – чужі б'ють. А от свої як гамселять – так і душу з тебе виймають, до кісток дістають! – Омелько вже був у своєму звичному бадьорому настрої. – Ти не думав над цим, Тарасе, чому найкраще б'ють свої. Найдошкульніше, га?

– Мене свої не били, дядьку Омельку.

– Виходить, у тебе все ще попереду, – по-філософському підсумував донець. – А мене свої чи не найбільше лупили – куди ворогам! Та ворогів я б'ю, а мене – тіко свої. Коли останній раз свої зловили, ото відлупцювали! Кровію харкав! Думав і печінку-селезінку заодно вихаркаю з кров'ю. Що не кажи, свої бити мастаки. Так мене відрепіжили, що отямившись я довго кумекав – я це чи не я? А ці… Не тямлять бити. Сказано, вороги. Далеко їм до наших…

– Мені б, дядьку, та вашу бадьорість…

– Коли б я був інакший, то вже б мене винесли ногами вперед. Тримайся, хлопче, більше копи лиха не буде. Дасть Бог і нам колись просвіток.

А покіль – терпімо.