Розділ «Ордер на любов Роман»

– Тсс, це я – Тарас, – почулося знайоме і дівчина, зажмурившись, притулилася до грудей милого. – Хутчій побігли до човна і попливемо на острів до діда Видри. А там… там вирішимо, як нам бути.

Вони пливли нічним Кальміусом у хисткому човнику, а над ними вгорі, в зоряному небі плив місяченько, щойно народжений серпик, званий молодиком. Сяйвом своїм він відбивався і в кульчиках дівчини – лунницях, підвісках у вигляді півмісяця, що оберігають жінок і дівчат від злих сил. Місяць – чоловіче начало, він – парубок, а сонце його наречена.

Тож здавна колядували на Україні:

Ясен Місяць – пан господар,

Красне Сонце – жона його…

Колись Місяць був одним з головних богів на Русі і йому пращури приносили жертву – ліплений пиріг, вареник, що символізував нічне світило і захищав їх темної пори. Чи не тому Оксані було спокійніше під місяцем і вона вірила, що місячної ночі з ними нічого лихого не станеться.

Другий молодик плив біля човна у воді, й Оксана поволі заспокоювалася, адже місяць угорі і побратим його у воді таки захистять їх з Тарасом од лиха.

Вода була темна, м'яка й шовковиста на дотик – Оксана опустила руку за борт і вода сріблом переливалася в її руці. Тарас тихо гріб (уключини, щоб не скрипіли, були завбачливо обмотані ганчір'ям), прямуючи до острова діда Видри.

Тихо шелестів очерет, здіймаючись темною стіною, обіцяючи дівчині надійний прихисток. Місяць був угорі й унизу, Тарас поруч, і на душі в дівчини поволі влягалося сум'яття й тривоги останніх днів. Що буде, те й буде, аби тільки коханий був з нею. А буде тільки добре, адже старі люди кажуть: усе, що починається в ніч народження нового місяця, неодмінно завершиться щасливо. (Народжені на новомісяччя діти матимуть веселий характер, лагідну вдачу, а ті, хто народився при ущербному місяці – понурі й дратівливі.) Своє спільне життя вони розпочинають у ніч народження молодика, тож усе буде добре.

– Козацьке сонце, – кивнув Тарас на місяць, – нас хоч і не обігріє, так захистить. Козаки завжди в похід збираються вночі, на ворогів теж стараються нападати вночі – при світлі місяченька, сонця свого, тож звикай до козацького сонця, воно світитиме нам ще не раз.

– Ой, Тарасику, куди ж ми пливемо, дивлячись у темінь ночі?

– Боїшся?

– Є трохи остраху. Кинула родину, хату, батька, усе, що мені було близьке, що мене захищало й берегло, ще ніколи не була вночі поза отчою хатою – боюсь…

– Кажуть люди, що у своїй хаті й кутки допомагають, але тепер звикай. Довго нам доведеться попоблукати без своєї хати.

– Ой, не лякай мене, не звикла я бурлакувати.

– Тепер звикай, серденько. Я бурлакую і нічого. Не такий страшний чорт, як його малюють. А пливемо на острів. Поки що. А куди подамося далі – один Бог знає. Але думаю туди, де прихисток знайдемо, де нас ніхто не розлучить. А найперше – до добрих людей.

– А чи є ж вони у світі?

– Є, Оксаночко, є. Інакше б і світу не було – без добрих людей. Навіть вороги наші і ті добрі.

– Що ти говориш?

– Добрі до своїх. То й наші люди до нас теж будуть добрими – я так мислю.