Розділ «Ордер на любов Роман»

Чотирма шляхами йшла орда на Україну – Чорним, Кучманським, Молдавським або Покутським та Моравським. З останнього ординці й робили наскоки на Кальміуську паланку. Тож по всіх землях Січі стояли сторожові пости, з яких вдень і вночі дозорці оглядали степи, а лігши на землю, припавши до неї вухом, прислуховувалися: чи не стугонить вона бува, не суне орда? Один з таких сторожових бекетів стояв за версту від слободи Кальміуської паланки, звідки ген аж до далеких обріїв проглядався степ. Там і знаходився сторожовий форпост, що мав редут – замкнуте польове земляне укріплення для самооборони, житло для козаків і стайню для коней. З форпосту раз по раз розсилалися розвідувальні роз'їзди, які й вели розвідку.

А для спостереження за місцевістю будувалися бекети. Кожний форпост для передачі вогненно-димових сигналів мав так звану фігуру, що споруджувалася на узвишші, здебільшого на стародавній могилі.

До фігури на Кальміуському редуті і мчав того дня Савка, вона теж стояла на прадавній могилі, з якої далеко було видно. Сама фігура складалася з 19 просмолених бочок – спершу в коло ставилися шість бочок і зв'язувалися просмоленим канатом, на них витарабанювали друге коло з п'яти бочок, на нього – третє з чотирьох, затим – четверте з трьох і п'яте з двох бочок.

А на самому верху ставилася одна бочка без дна. У середині фігури з гори до низу в порожнину заливали смолу. Над верхньою бочкою лежав залізний прут з блоком, через нього й протягували довгий мотузок із запалювачем та грузилом. Біля фігури ще будувалася вишка, на якій почергово чатували козаки-спостерігачі. Досить було розвідувальним роз'їздам чи дозорцям на вишках виявити загін татар, негайно запалювалася ближня фігура, вогонь і дим від неї відразу ж помічали на сусідніх вишках і теж підпалювали свої фігури. Досить швидко вже палали фігури біля самої Січі та біля південних міст і сіл України і всі вже знали: ворог іде. Тоді ж грімкотливо озивалися січові гармати, звучали козацькі сурми, шикувалися козацькі загони й вирушали в той край, де було помічено ворога.

У містах і селах вдаряли в церковні дзвони, люди кидали все й бігли під захист оборонних споруд. Сторожові польові дозори козаків видивлялися ворогів з високих степових могил, звідки далеко видно в неозорих степах. Але для того, аби запорожці знали, хто вигулькнув на могилі – свій чи ординець, була домовленість – козаки на могилу вихоплювалися верхи на коні неодмінно поодинці. Якщо люди побачать на степовій могилі одинокого вершника, знали, що той свій. Татари про це не відали і часто вихоплювалися на могили гуртом, по кілька вершників і цим ще здалеку видавали себе.

Коли Савка Пишногубий примчав до фігури, на бруствері редуту дозорці саме всідалися біля казана із щойно звареною кашею – снідали. Але на вишці незмінно маячив дозорець, снідатиме він останнім, як його змінять. Він вдивлявся у виднокіл і пахкав люлькою своєю незмінною – видно було голубий димок, що вився над ним у небо…

Савка осадив коня біля земляного валу укріплення, спішився, пустив коня попастися, а сам, хльоскаючи себе канчуком по халявах, піднявся на вал.

– Здорові були, хлопці-молодці!

– Здоров був і ти, пане осавуле, – спроквола проказали дозорці.

– Бог у поміч, ївши.

– Дякуємо.

– Як ніч минула? Без пригод? Нічого підозрілого ніде не завбачали?

– Слава Богу, без пригод, а підозрілого нічого не замічали. Пробігали в далині тарпани невеликими табунцями, та орли в небі пролітають. Та марево степами блукає.

– Ну й добре.

– Мо' й ви приєднаєтесь до нас, пане осавуле, та гуртом і поснідаємо. Добру кашу щойно зварили.

– Дякую, але я тільки-но від саламахи.

Задерши голову, так, що довелося рукою притримати шапку, Савка крикнув дозорцю на вишці.

– Що там, козаче, видно? Як там наші вороги? Ще живі й здорові?

– І живі, й здорові, – відповідав з вишки дозорець.

– Нічого, поки будуть вороги, поти будемо й ми, козаки. Бо як же козаку та без ворога-воріженька, га? Пильнуйте, хлопці, в оба. Літа не минає, аби ординці не посунули на нас. А зима надійде, ріки скреснуть – валом попруть на Україну – буде нам роботи!