Розділ «Ордер на любов Роман»

– Маємо клопіт наш гарненько обмізкувати та й знайти рішинець. Батька вмовляти, аби він передумав тебе за сотника віддавати, а дозволив побратися з Тарасом – марний клопіт. Тут вище себе не стрибнеш – батечко твій затятий, від свого не відступиться. Маємо діяти інакше. Давно я загледіла, до чого в тебе з Тарасом йдеться. Парубок він голінний, гарний і добрий, ось тіко що бідний. Як і я – ніхто. А панові осавулу знатних та можних подавай, бо тільки з такими забаг родичатися. Забув, що сам колись був простим козаком, без шеляга за душею! Ох-ох!.. Та що тепер минуле ворушити, давай думати, як нам діяти. Тут хочеш не хочеш, а доведеться, – озирнувшись, шепнула, – проти волі батька йти. А там… там, що буде те й буде. Мо' пан осавул ще й одумається – душа в нього добра. А тут ще й Тараса оголошено розбійником.

– З-за того Вихреста, тітонько. Він Тарасика в мішку топив. Ще й каміння до ніг йому прив'язав і з волохами його в Кальміус укинув.

– Ой, Господи, і за віщо ж людині отаке? І як він з річки вибрався? Міг же й утопитися.

– Ніж у нього був, то він, як його у воду вкинули, кіскою[3] і розпоров мішок, на ногах пута перерізав, ледь не захлебнувся, але з води вибрався. Тією кіскою він потім і Вихреста штрикнув. Тепер мусить ховатися, бо його розбійником названо. Ледь чи не убивцею, хоча розбійник той… Вихрест. І має тепер Тарас ховатися.

– У діда Видри він, на острові. І донець там. А пан осавул сам не свій носиться, щоб спіймати його, в колодки забити і риштанта з нього зробити. А тут ще й свати… Так недоречно. І маєш ти їх завтра рушниками перев'язувати.

– Не перев'яжу! Краще з кручі та в Кальміус головою.

– Ой, не спіши в Кальміус, дитино моя. Ти ж не риба, щоби у воду кидатися. Ти під сонечком Божим маєш жити, як Господь і встановив усім людям на земельці святій сущими. А допомогти тобі я допоможу. Гріх кому б то не було проти вашої любові йти. Кажеш, батько велів, аби я тебе заховала, щоби трохи тебе пошукали, як з'являться свати?

– Але щоб вони, шукаючи, мене й не знайшли, – у відчаї вигукнула Оксана. – Ось так мене заховайте, тітонько-голубонько.

– Тсс! Чого кричиш? Не буди лихо, покіль спить воно тихо. Бо про таке як дізнається пан осавул – витурлить мене з хутора втришия! Ще й правий буде.

– Ті-ітонько-голубонько…

– Та заховаю, заховаю, серце моє. Хіба ж я не тямлю нічого? Хіба ж я любов не шаную? Так заховаю тебе, дівчинко-рибчинко, що довго свати тебе чекатимуть. Тільки – цур! – не видавай мене. Коли що – усе на себе візьмеш. Ти йому донька рідна, він тобі пробачить, змінить гнів на милість. А я… чужа-чужаниця. Витурлить мене, а я не хотіла б втрачати твого батька – люб він мені. Але зважусь… Вийду на діда Видру і щось з ним придумаємо. А ти, дитино, заспокойся. До вечора ходи весела та все щось наспівуй… Начебто й рада сватам. Аби бува батько нічого не запідозрив. А вночі я тебе й заховаю. Щоб уранці тебе й не знайшли. Візьму гріх на душу – ні з чим самарські свати поїдуть од нас! Не я буду! А там, дасть Бог, і пана осавула вкоськаю. Ніде він од мене не подінеться, я йому Богом послана, а він мені. На тім і стою!

Осавул Савка Пишногубий любив швидких коней. Без них і життя свого не уявляв. А швидка їзда для нього то – лет. Та ще в степу, де й душа твоя летить разом з твоїм конем і чи не випереджає його. Та і який козак – якщо він руський не любить швидкої їзди.

Це пізніше класик з України скаже-вигукне: і який же, мовляв, руський не любить швидкої їзди.

А починалося все із козаків, бо ніхто більше за них не любив доброго коня! І в якого козака, – якщо тільки він козак! – не було доброго коника-вітрогона? Козацький кінь був родичем татарського, бо мав з ним спільний родовід – від дикого коня – тарпана, тож як і прадід був витривалим і спину не знав. А без коня козак і не козак, а так, піша-пішаниця, дядько, який бреде собі степом і якого швидко хто-небудь та й схопить. Бажаючих схопити пішого у степу – водиться-не переводиться, бо сусідів лихих, воріженьків підступних не виводиться. Особливо на дальніх околицях козацького краю. Тут воля швидко перетворюється на неволю. Чи кримські татари схоплять, чи ближні ногайці та й відправлять на невільничий ринок у Стамбул на ясир-базар, а звідти живий товар повезуть до Іспанії, Італії, до Північної Африки, Аравії до Ірану чи Туреччини – додому вже ніколи не повернешся і слід твій у світах навіки загубиться…

У другій половині XVI століття на південні простори України перекочувала від Кабарди й Азова Ногайська орда. І однієї було забагато для тих країв, а вона ще й розділилася на чотири роди – Єдичкульська зайняла лівий берег Дніпра від Кизикермена (теперішня Каховка) до гирла аКінських Вод, а згодом і вздовж її течії до верхів'я; Джамбуйлуцька кочує теж на лівобережжі Дніпра південніше від Єдичкульської, від Кизикермена до гирла Дніпра і почала захоплювати Перекопський перешийок, від чого її ще звуть Перекопською; Очаківська або Єдисанська кочує правобережжям Дніпра від гирла Кам'янки й до гирла Бугу; Буджацька (або ще Білгородська) займає територію узбережжя Чорного моря між Дніпром та Дунаєм і між Акерманом і Кілією.

А коли ці орди увійшли до складу Кримського ханства, то розпочали такі напади на Україну, що перетворилися на стихійну біду, і в Україні тоді заспівали:

Зажурилась Україна,

Що ніде прожити,

Гей, витоптала орда кіньми

Маленькії діти.