Розділ «Ордер на любов Роман»

– Але ж тату, двох любити – гріх. Та й серце в мене одне, і воно віддане іншому.

– Ой, ой! Як по-писаному говориш! Хоч і жіночого роду, а яка вумна! Прямо тобі… отаманша! Тіко того, що ти маєш на мислі, ось-ось ми схопимо. Лотра того і харцизяку, який підосавула Вихреста, а він же до старшини належить, ножем штрикнув і тепер десь переховується на Кальміусі!

– Тарас того й штрикнув, що Вихрест його в мішку хотів утопити.

– О! О! Ти й про це відаєш? Хто ж тобі про таке сказав?

– Сорока на хвості принесла…

– Я тій сороці хвоста видеру! Затям: як спіймаємо Тараса, а ми його таки спопадемо, так на Січ відправимо і там його в секвестор посадять. Або й у пушкарні до гармати ланцюгом прикують. А ти… Ти й думати про нього забудь! Того відьмака чекає сувора кара. Без роду, без племені, збіглий хлоп!.. Ми його на Січі прийняли, обігріли, в найдальшій паланці заховали, аби пан його не знайшов, а він… Замість того, щоб дякувати, отаке затіяв? Та він же і не козак. Поспільство всього лише! Найманий робітник. І козаком йому стати й не світить. А після того, як з ножем на підосавула кинувся й поготів! Ото віддавайся за сотника і будеш щаслива.

– Тату, не буде в мене щастя з нелюбом!

– Знову своєї заспівала! Нашій бо пісеньці кінця не буде! Як та сорока заскрекотіла на тину: нелюб, нелюб, нелюб!.. Сьогодні нелюб, а завтра, дивись, і люб. У житті й не таке трапляється. Та й мені краще знати, де твоє щастя, дівко. Слухай мене в оба. – Спинився, мовби аж подобрів, лице лагіднішим стало: – Уже прибули в нашу слободу пани-свати од полковника Самарського. Двоє старшин. А з ними – десяток козаків для охорони. Зупинилися вони в нашого пана полковника. Відпочинуть з дороги, а завтра й до нас прибудуть. Тебе сватати. Десь так, поснідавши, і з'являться. До обіду ми із сим ділом і впораємося та й засядемо під шовковицею біля столу. Отакечки. Тож ти вже сьогодні починай чепуритися, прибиратися. Щоб на завтра була… була козир-дівка! О! Я про це вже й Соломії велів. Вона тобі допомагатиме, підкаже, що та як. То така молодиця, що всі жіночі чари знає. По собі відаю… – Осавул збагнув, що бовкнув зайве і вдав, що закашлявся. – Кхе-кхе… То їсть, на Соломію у всьому покладайся. Та раненько ляж сьогодні бай-бай. На боковеньку значить, – далі осавул заливався чи не солов'єм. – Щоби завтра, виспавшись та вилежавшись, була свіжа й бадьора, і щоби в очах твоїх радість світилася! Коли свати прибудуть до нас, то зазвичай почнуть щось там плести про куницю, по сліду якої вони йдуть чи не з самої Туреччини або ж Німеччини і що, мовляв, слід той до нас привів, то я і велю челяді погукати куницю-красну дівицю… Аби ти вийшла та піч, як і годиться колупала. А потім рушники Соломія подасть і ти будеш старостів в'язати. Тіко, як почнем тебе гукати, куницю, красну дівицю, щоби ти не вибігала прожогом, ось, мовляв, і я. А щоби трохи мовби покомизилася. Щоби тебе подовше пошукали – такий звичай. Тому тобі сховатися треба гарненько, а челядь тебе й шукатиме – уторопала?

– Авжеж, уторопала. Що ж тут невтямки. Сховаюся, тату. Ой кріпко сховаюся! Будете мене шукати!

– От і добре, от і славно! Ховайся гарненько, щоби тебе шукали трохи й шукали. Щоби аж свати занепокоїлися, а тоді ти й з'явишся. А тепер іди до Соломії та й починайте, що там треба починати в сьому непростому дійстві. А я зі свого боку займуся, аби було чим сватів пригощати та яствами і питієм їх чудувати…

А з думки не йшов табунник Тарас, який ні сіло ні впало – от вже забандюрилося хлопцеві в дурну його голову! – забаг стати ще й зятям його – десь, певно, на Кальміусі з донцем-харцизякою та лотром, переховується – і як його звідти викишкати й пов'язати та на Січ у секвестор відправити? Не міг той відьмак зі слободи вислизнути – не ящірка він, не полоз який! І на крилах не полетить. Хоча… Кажуть, відьмаки можуть туману в очі напускати і на очах щезати – коли б то так не сталося. Але треба на бекет гайнути й дозорців застерегти, аби пильнували в оба! Мало йому гостей із Самарської паланки, з Палестини обітованої, як називають той край, так має ще й збіглим хлопом займатися та горлорізом з Дону!

З такими думками, накинувши на плечі черкеску, а на голову шапку, помчав з хутора чи не на увесь день, давши перед тим челяді всі необхідні настанови.

Як і радив батько звернутися до Соломії, Оксана й звернулася, адже й без батькової ради-поради мала те дівчина на мислі. Та ще в тій скруті, в якій вона того дня опинилася.

Ні для кого вже не було секретом, що ключниця Соломія в господі пана осавула кальміуського не лише мала ключі від комори та льохів, а й сам хутір тримала у своїх руках. Спершу вона виконувала ролю мовби потаємної господині пана осавула, а згодом уже й відкрито нею стала. Не стверджена з господарем законним шлюбом, не вінчана з ним, вона тим не менше була з усіма правами законної господині хутора – у цій якості Соломію вже всі визнавали і слухалися її, як слухаються хазяйку. Удівець Савка Пишногубий (і прилипне ж ото до чоловіка прізвисько як до мазаної стіни шматок глини, сердилась Соломія, адже губи в Савки як губи!) хоч і вдавав із себе про людське око та ще рятуючи свій гонор, – незалежного, але, як те бачила зіркаста челядь, був давно вже підкаблучником. Тільки сам собі в тому не зізнавався. І хай ключниця ще не була йому вінчаною жоною (але за тим не станеться, до того все йдеться), але перебувала в становищі вищому од звичайної коханки. Та й Савка з тим не дуже таївся. Коли що треба було вирішити (крім військових, звичайно, справ), а Савка часу не мав, чи лінь йому було помакітрити, то всіх відсилав до своєї ключниці: який, мовляв, рішенець Соломія прийме, так воно й буде!.. І Соломія – руки в боки, голос – хазяйки, кому треба духопелків дати, то й духопелками пригостить, не церемонилась, кого треба язиком відбатувати чи й послати кого… подалі, усе встигала бойова молодиця! І все й вирішувала і останнє слово завжди залишалося за нею. І тут нічого не міг вдіяти навіть сам пане-господар!

На хуторі Соломія вже давно всьому давала раду і лад, ґаздувала в обійсті та в хаті пана осавула, як у своїй вотчині, домонтарствувала як на своєму, але ж і крутилася зрання й до темна, усюди встигала, сама робила, бо не ледачою вдалася й іншим не давала харків м'яти чи байдики бити, поралась, товклася, як і має товктися справжня ґаздиня й хазяйка-господарка, справувала, як належить, падкувала, сокоріла, як квочка біля курчат, усе доводила своїм старанням і працею до ладу, усе на ній трималося, усім вона заправляла, і її на все вистачало – ще й у постелі після трудів праведних тішила свого пана-господаря, щиро його, правда, покохавши, терплячи всі його вибрики на кшталт того, що вона буцімто… відьма. Надто боявся осавул відьом та різної нечисті, якій нема ліку, це був чи не єдиний його ґандж! (А втім, справжня жінка і має бути хоч трохи відьмою, бо інакше цим чоловікам не даси ради!)

Тож за вже вкоренілою звичкою – «Та йдіть до Соломії, як вона скаже, так і буде, а мені голови не морочте, мало в мене своїх клопотів!» – послав до ключниці й дочку. Оксана пішла з охотою, радше з відчаєм, бо ні до кого їй було більше йти – виросла без матері, без бабусі чи рідної сестри – ба, навіть тітки-порадниці не мала! – без старшої, взагалі, жінки поруч, яка була б їй за порадницю, про що й шкодувала все життя.

– Ой, тітонько-голубонько, рятуйте мене і спасайте!..

– Тю, тю! Від якої це трясці-пені маю тебе рятувати і спасати? – Соломія вдала, що подивована, хоч чого до неї прибігла господарева дочка, збагнула одразу. – До неї свати приїхали, радуватися дівці треба, а вона – рятуйте та спасайте!.. Та і яка з мене рятівниця й спасителька, як я буває й собі ради не дам та батькові твоєму.

– Ой, тітонько, ой, голубонько, – співала своєї Оксана. – На вас тільки й надія. Потрапила я в пастку, як пташка в сільце і як вибратися – не відаю.

– То що ж я маю робити-діяти?