Розділ «Ордер на любов Роман»

– Ось таке прощання і мені випало, – розказував далі Омелько, як вони відвели душі піснею. – Через тиждень, як побралися ми з Софійкою. Пішли донські козаки з царевим військом в Європу і я з ними. Тоді така зчинилася катавасія… З одного боку Австрія, Хранція, Росія наша, Іспанія і, кажись, Саксонія та Швейцарія (назви тих чужоземних держав Тарас чув чи не вперше і все дивувався: і як це простий козак Омелько Пугач їх пам'ятає? Але ж і пощастило чоловіку – півсвіту пройшов, див усіляких надивився!), а з другого – дай Бог пам'яті – Прусія, Англія, значить, і Португалія. І почали вони молотити одна одну!..[2] Руський цар і послав своє військо на ту молотьбу. Так я й побував у світі широкому, у загряницях, Європах тамтешніх погуляв. Ваші козаки з царевим військом тоді теж воювали – Київський полк, Ніжинський, Чернігівський й Чугуївський, кажись. Повоювати довелося добряче, але ж і прусаків добряче побили!.. У Берліні німецькому я був, та й інші міста брав. Як подався на війну, то додому повернувся через три роки після весілля. Правда, мене іноді з війни посилали на Дон з різними військовими дорученнями. То я, будучи на Дону, на нічку бувало й заскакував у рідну станицю до жіночки своєї молодої… Так ми прихватком за три роки й прижили сина Трохима та дочку Горпину. На нічку заскочу, а коли вдруге з'явлюся, уже дитьо в люльці. А як з війни повернувся, то Господь мені послав ще одну дочку Христину. Так і маю ниньки сина і двох дівок. Але виростали вони без мене. Бо я знову подався – не зі своєї волі, знатьця, на війну – русько-турецьку. У 1770 році під Бендерами отримав чин хорунжого – вроді як молодшим козацьким офіцером, значить, став.

– То вас, дядьку Омелько, попоносило по світах!

– Та хай йому грець – навоювався по зав'язку. А що з тих воєн маю? Рани та підірване здоров'я. Пожити досі до пуття так і не встиг, але навоювався… Коли відвели руське військо на зимові кватері, дали мені місячний відпуск. Приїхав на побивку додому в Зимовейську і зліг – простуди, хвороби, рани… Пробув я дома аж до весни наступного року. Як далі жити, думаю. Воювати набридло, та ще хтозна за кого і хтозна й за віщо. Виходило, що ніби й не за кращу долю чорного люду, не за козацьку волю, а вроді, як за царя та дворян, най би їх дідько по всьому світі згріб та до чортів у пекло відтарабанив. П'явки на шиї простого люду! Отож, став я оббивати пороги, відставки просити. Скільки там тої жисті, аби по Європі шлятися! Хоча не проти я був війни, тільки ж не за царя. А як за волю козацьку, то я готов іще та ще воювати! Не дали мені тоді відставки, за носа мене почали водити. Відчуваю, доведеться ще воювати за царя та дворян. А дзуськи! Навоювався за них, за себе тре' воювати, за свою долю та волю. Узяв я ноги в руки і гайнув на Дон і далі. Став ховатися, мене ловили, в буцегарні садовили, а я втікав. Мене зловлять та посадять, а я і втечу!.. Ніхто мене не може втримати, як би міцно не запирав. Так ось і до вас на Запоріжжя забіг. Ледь, правда, не пристрелили мене, ледь було в Кальміусі бульки не пустив, а бачиш – живий. Осавул мене ваш запер, а я бачиш – на волі. З твоєю допомогою, та все одно. Так мені на роду написано: тікати з тюрем! От Бог мені й посилає людей на допомогу. І тебе послав, аби ти мене з-під замків визволив. Бо маю ще на Січі побувати, із козаками-запорожцями погутарити про волю та кращу долю. Проситиму в них підпомоги для задуманого. Чому б нам разом за волю й не виступити, га? Козаки ж ми – хоч по той бік Кальміусу, хоч по сей. Вольні люди!

Берегом, чути було, – затупотів кінь і донець вмовк на півслові. Тарас виглянувши з куреня, прислухався. Вершник мчав від хутора.

– Пане осавуло! – невдовзі почувся голос. – У вас гості. Щойно в слободу приїхали свати від пана полковника самарського.

– О-о! Нарешті! А ти, Хвеську, за добру вість отримаєш карафу оковитої! – почувся радісний вигук Савки Пишногубого. – А вам, хлопці, такий мій наказ! Я гайну на хутір, а ви тутечки зоставайтеся, берег пильнуйте. Та глядіть мені, випустите їх – голови постинаю!

Чути було, як він помчав до хутора…

Тарас схопився, кинувся до рушниці, що стояла в курені.

– Охолонь, парубче, – Омелько перехопив у нього рушницю. – Не гарячкуй, бо що ми білого дня проти них удіємо? Тільки себе викриємо. А треба буде за рушницю братися – візьмемось. Усьому свій час. А поки що нас на острові мовби й немає. Почекаємо діда Видру, він нам якісь вісті принесе, тоді й будемо діяти. Нам аби до ночі протриматися, а вже тоді можна буде панові осавулу й ручкою помахати.

– А Оксана… Я без неї нікуди не подамся.

– А я Оксану без тебе й не залишу. Так собі міркую: тікати нам треба утрьох. Якщо Оксана не буде проти.

– Та вона, – зрадів Тарас, – за мною готова хоч і на край світу податися.

– От і добре, от і славно. – Омелько засунув рушницю під сіно в курені, приліг і собі. – Чекаймо, куди воно, значить, поверне. Та й часу до вечора ще чимало. Перш за все нам треба діда Видру діждатися, а вже тоді…

І замовк на півслові, до чогось прислухаючись та приклавши пальця до губ. Через мить десь в очереті ніби скрипнули весла… Омелько й Тарас схопилися, прислухаючись.

Хтось скрадливо плив до острова. Ось вже затріщав очерет, потрапивши під днище човна.

– Або ж дід Видра повертається, або ж… – шепнув Омелько. – На всяк випадок треба з куреня вибиратися та десь в іншому місці сховку пошукати.

Прихопивши очеретини, котрі їм лишив дід Видра, виповзли з куреня, за нього заповзли і, схопившись, побігли в дальній кінець острова, там перебрели вузьку смужку води й опинилися в кущах рогозу.

Забрели по шию, над водою були тільки їхні голови. По хвилі почулися голоси приглушені й на острові з'явилася група козаків з рушницями напохваті… Видно було, що вони заглянули до куреня.

– Нема нікого…

– Десь вони тута, – заперечив другий голос. – Он і слід у траві свіжий. Наче двоє пройшли до води.