Розділ «Ордер на любов Роман»

Трохи пройшли островом і побачили згасаючий жар багаття, а біля нього темнів курінь. Червоне світло од жару падало на босі ноги, що стирчали з куреня.

– Агов, діду?!. Зустрічайте гостей непрошених!

– Що? Га? – почулося в темені куреня й по хвилі звідти вирачкував дід Видра. – Яка це трясця товчеться ночами?

Утікачі пробігли вербняком понад річкою.

– Це я, Тарас, і товариш зі мною – Омелько Пугач із потойбіччя Кальміусу, з донської сторони.

– А-а, – позіхнув старий. – То це, мать, по вас пуляли на хуторі? А я передрімую і крізь сон чую: бах-бах!.. Думаю, чи не татари вже бува напали, дак не схоже… Вони самі вночі бояться… Еге, та з вас вода хлющить… То я зараз огонь розведу, посушитесь, бо перед ранком свіженько та бадьоренько на моєму острові…

– Вогонь здалеку видно, ми й так обсохнемо.

– Тоді стягуйте з себе мокру одіж, лізте в курінь та заривайтеся в сіно. А дасть Бог день, тоді й будемо метикувати, що його чинити… Ич який ви ґвалт у хуторі зчинили – до білого дня тепер не заспокоїться перепуджений Савка Пишногубий…

…Савка не вгледів, де й кішка взялася. Нявкнула і давай, боком тертися об його ноги. Треться і треться, та все мур-р, мур-р… Осавул нахилився, погладив її долонею по вигнутій дугою спині, а кішка раптом – стриб йому на плече і такою важенною видалась, що він аж зігнувся та крекнув.

«Еге-ге-ге, – подумав сполошено й закляк. – Дак це на мене відьма стрибнула… Басаврючка лиха, чарівниця зла… Кабиць! І що було на ніч під подушки свяченої верби покласти!..»

Закляк осавул, стерп… А чорна кішка всілася в нього на плечах, очі в неї жовтющі, аж мороз по спині від тих очей пішов… Савка хоче відвести погляд, але несила. Чорна кішка зуби скалить і раптом людською мовою озвалася:

– Добігався, осавуле? Ось тепер я вже на тобі покатаюся, – і так шипить, що в Савки й мороз-морозяка по спині пішов, аж до зашпорів у руки. А тоді як крикне: – Гей, лети сюди дим, стань, Савко, гнідим!

Звідкілясь повалив дим, чорний, їдучий, осавул сапнув, закашлявся, а чорна твар йому – р-раз! Вудила в зуби. Не встиг він і охнути, як вмить на гнідого коня перетворився. Скочила відьма в сідло, повіддя натягнула, та як зарегоче… І бачить Савка, що то не відьма в сідлі сидить, а Соломія…

Матір Божа! Святі угодники!

– Ха-ха-а!!!– регоче розпатлана Соломія. – Гей, коню-осавуле, тари-бари, понеси мене за хмари! За ліси і за моря, де живе матінка моя! Ха-ха-ха-а!!!

І чує Савка, що земля під його ногами-копитами кудись зникає і світ вже пливе під ним, пливе…

– Ряту-уйте-е!!! – щодуху закричав осавул і проснувся.

Схопився.

Сів.

Тяжко дихав.