Розділ «Ордер на любов Роман»

«Нарешті! – зітхнув осавул, зводячись, – з цього б і починала. А то буду я тобі в Київ їхати та на Лису чи яку там гору дертися! Чортова баба, поки випитаєш у неї, дак і горло зірвеш!..»

Того ж таки дня за порадою баби Пріськи осавул повтикав гілочки свяченої верби у стріху господської хати, потім у стріху комори, у частокіл та в навершшя хвіртки.

«Чорта лисого тепер перелізете, – мовив на адресу нечистої сили. – На свяченій вербі і ноги, і роги свої поламаєте! – І шепотів, як його навчала стара відьмознавка. – Одв'яжись, одчепись, сатано, одчепись од мого двору й од моєї дочки Оксани! Тьху, тьху, тьху! На твою погибель, на моє здоров'я, а тобі на безголов'я!..»

– У-у-у-у!!. У-у-у-у!!. – раптом почулося з боку Кальміусу.

– Ага-га-га!!! – стрепенувся осавул, і радісна посмішка так і спалахнула нарешті на його доти похмурому й переляканому лиці. – Виєш, голубчику, вий!.. А що? Вкусив?.. Дулю з маком вхопив? Облизня спіймав? Так тобі й треба, вилупку! Почекай, почекай, ти ще в мене і вовком витимеш, і собакою скиглитимеш! Тепер скільки не біснуйся в очереті, а свячена верба тебе й близько до частоколу не підпустить!

Повеселілий осавул поклав і собі за пазуху гілочки свяченої верби, велів челяді сидіти й не рипатися з двору, а сам подався з козаками до слободи, аби разом з паном полковником шукати збіглого Тараса Кожум'яку. І лише тоді ключниця Соломія обережно визирнула з куховарні й угледівши, що господар поїхав, полегшено зітхнула й старанно перехрестилася.

– Слава Богу, зійшло з рук, не дізнався. А то б надавав мені і стусанів, і канчуків!..

Річ у тім, що Соломія з поспіху все переплутала й замість свяченої верби подала Савці звичайнісіньку лозу, котру нарізали ще по весні для віників, а коли розібралася (свячена верба була застромлена за сволок), то не відважилася зізнатися. Ще чого доброго за таку похибку Савка і з двору її витурлить у тришия! Але слава Богу, все скінчилося благополучно і Савка, повтикавши всюди гілочки звичайнісінької лози (ще й поклав її собі в пазуху), поїхав у слободу, а Соломія подалася поратися по господарству і щось веселе та безжурне наспівувала – не інакше, як про любов…

Уже випала роса – холоднюча, рясна, як повінь. У траві чавкотіло й хлюпотіло. Це вказувало, що день буде напрочуд гожим.

Комарі, що звечора вилися клубками, повідволожувалися, і їхнє безугавне дзижчання нарешті урвалося. Як місяць угорі зблід і почав з небесної височіні спускатися за Кальміус, за його верби, що стіною бовваніли по той бік, у слободі заспівали півні. Здається, треті.

Тарас постояв, прислухаючись, – будимири, відспівавши своє, вгомонилися, і тиша знову облягла нічний світ. Навіть очерет у березі нашушукавшись, нарешті затих – певно вітер перед світанком вклався й собі відпочити.

Де-де іноді тюрлюкали коники, але й вони до росяної повені повмовкали – Божий світ заснув-заковиз на якусь часинку.

Треба було квапитись – ранок не за горами – на сході вже почало ледь-ледь світліти.

Тарас підійшов до частоколу з боку річки, де був потаємний лаз, відсунув обапол і боком протиснувся в осавулову фортецю. Прислухався. Ніби тихо. Вирачкував з бузку і звівся на ноги. Знову прислухався, сюди й туди сторожком поводячи вухом. Нечутно ступаючи, крався попід стайнею, перебіг до дровітні, а звідти поза льодовнею обігнув куховарню й опинився біля комори. Трохи постояв, сторожко прислухаючись. Подвір'я спить, певно задрімав і вартівник. Тарас намацав на дверях замок, похитав його – де там! Тоді майнув до воловні, там біля возів лежали ярма, шаснув руками й намацав заніз. Мигцем до комори, ще раз озирнувся, прислухаючись. Пора. Передранковий сон у всіх міцний. У вартівника теж. Устромив заніз у пробоєць і з усієї сили наліг – раз, вдруге. Пробоєць і не думав зрушувати, а заніз не витримав, почав гнутися… Тоді повернув його другим боком і знову, що було сили наліг… Пробоєць нарешті скрипнув, зрушився й повільно пішов з одвірка. Ось уже й замок з пробойцем у руках, відіклав його вбік, обережно, аби не зарипіли двері, прочинив їх і шмигнув у комору.

Темінь, хоч в око стрель.

– Ей, – шепотом озвався парубок, – є тут хто живий? Це я, Тарас… Хочу звільнити вас, дядьку Омельку.

– Тута я, відпочиваю в пана осавула, – почувся бадьорий голос з кутка, з глухої пітьми. – Проходь, ить гостем будеш.

– О, то вас, дядьку Омельку, як немовля спеленали…

– Лежу, як у братніх обіймах.

Тарас поперерізував ножем вірьовки, донець якусь мить розтирав затерплі руки – у пітьмі біліла його сорочка.