Розділ «Ордер на любов Роман»

Тарас щулячись від ранкової свіжості, підсів ближче до вогню, з насолодою вдихнув смачну пару.

– Пишногубий не почастував? – у вуса посміхнувся дід.

– Почастував, але кулями…

– Хто на що не скупий, – мовив старий.

Був він маленький, сухенький, увесь, як чапля білий-білий. І голова, і борода, і сорочка. З весни й до перших морозів ловив в Кальміусі рибу (а її там!), від роду вдався неговірким, відлюдькуватим, тож уподобав пустельний острівець на Золотій Річці і до людей рідко потикався. Але щодо рибної ловлі, то в цім ділі він був великим мастаком. «Хапає рибу, як видра», – казали про нього в слободі, тож до старого й прилипло навіки: дід Видра!

– Уночі як? Було тихо? – спитав Тарас.

– Та вроді… А твій товариш звідки?

– З того боку, – показав Тарас на протилежний берег.

– Донець, значить, – підсумував старий і по хвилі: – Уранці, ще ти на боковеньці перебував, донським берегом п'ятеро на конях гуцикали. Біля слободи перевозу гукали.

– Чи ж бува не за ним? – спохмурнів Тарас. – Він ледве спекався погоні, хоч кулю на прощання й відхопив. То куди ж нам тепер?

– Світ широкий і, кажуть, не без добрих людей.

– Кажуть, та тілько де вони, добрі люди? Хто підкаже?

– Не журися, знайдуться й добрі люди. Як сам будеш добрим, то й до тебе по-доброму будуть ставитися. За добро добром віддячуватимуть.

– Ой, діду, не про себе думаю.

– Оксана з мислі не йде? – поспитав дід і сердито додав: – Що то за любов у чортового батька, як ви не зуміли її від лихих людей відборонити? То Бог вам випробування посилає, а ви…

– Хоч ви не мучте, діду!

– І то діло, – згодився старий. – Буди свого товариша та біля каші заходимося. А там, як сліпий казав, побачимо.

– Дядьку Омельку, – гукнув Тарас. – Вилазьте з куреня до каші.

– Де каша, там і душа наша! – донець так і вилетів з куреня свіжий, бадьорий, веселий. – Де моя найбільша ложка?

Поплескав Тараса по плечу.