Розділ «Ордер на любов Роман»

– І стали вони жити-поживати та добра наживати…

Але до добра ще було далеко.

Перш за все треба було знайти якусь працю, аби мати засоби до існування. Але за цим не стало, і Тарас з Оксаною за сприяння все того ж Грицька Невмиваного, отамана їхнього, влаштувалися на цегельню.

Молоде місто швидко росло, усі будувалися, то й цегла була нарозхват і цегельні – великі, з печами, у яких обпалювали цеглу, і малі, де виготовляли лише сирець, що його потім на сонці сушили, виникали чи не на кожному кутку. Роботи на цегельні вистачало по зав'язку – копати й возити глину з яру, мішати заміс, накладати його у форми, сушити й перевертати цеглу. Щоправда, робота була невдячна, тяжка й виснажлива (мокра глина в'язка й важка, та й біля печей було на спекоті зле), але все ж то була робота і вона давала сякі-такі заробітки. Заодно треба було й собі навиготовляти на мазанку (це вдавалося лише пізно увечері, після робочого дня) – осінь закінчувалася, зима вже була не за горами, а в очеретяному курені на холодині й дня не протримаєшся.

Соломія тим часом заміняла молодим матір, а онукові – бабусю.

Правда, після загибелі чоловіка вона різко здала, наче зів'яла, згасла й потьмарилась і з її минулої вроди й звабної жіночності не лишилося й сліду. Жінка якось зсохлась, передчасно постаріла, лицем пожовтіла і, що найгірше, їй чомусь почали відмовляти ноги. Вони розпухали й ночами так боліли, що Соломія не могла й спати. Ходила тяжко, повільно, спираючись на бабський костур. Усе частіше й частіше задумувалась, а задумавшись, комусь невидимому, що його бачила тільки вона, казала: «Чую й бачу тебе, любий мій… Не гукай мене, не зваблюй, я й сама скоро до тебе прийду. Ось тільки нашого онука поставлю на ноги…»

Іноді співала сама до себе, гарно й лагідно, тільки сумно-журно:

Несе Галя воду —

Коромисло гнеться.

А за нею Йванко,

Мов барвінок в'ється.

– Галю, моя Галю,

Дай води напиться,

Та й на тебе, Галю,

Дай хоч подивиться…

Скаржилась – хоч насправді рада-радісінька була, – що Савка часто приходить до неї у сни – чи не щоночі. Вигулькує ніби нізвідки, все такий же, яким і був за життя – високий, ставний, чорновусий, чорноокий, повен сили і снаги. «Такий, якого я й покохала», – казатиме вранці з печальною усмішкою в примружених очах, що не хотіли старіти. Розказувала, що Савка зманює її до себе. «Переходь до мене жити, – щораз прохає, – тута мені добре, тіль погано, що тебе немає…» – «Де – тута?» – доскіпувалась вона. «У нашій вічній домівці», – одказує він… Коли ж вона йому заперечувала, що має ще Омелечка на ноги поставити, сердився. В Омелька, вередував, як маленький, є батько й мати, то хай вони йому розказують про пана Коцького чи ще про кого там, а в нього, Савки, сироти, в їхньому світі більше немає нікого, крім неї, Соломії. А вона ще й бариться до нього перебиратися, а запевняла ж що кохає його…

– Та кохаю, кохаю тебе, – вигукуватиме вона сонна.

Протримається в цьому світі Соломія до весни, і до весни до неї у сни все приходитиме й приходитиме Савка. Підкручуючи вуса пишні свої («Він точнісінько такий, яким я його колись вперше побачила», – казатиме, рада, що бачила його), вперто кликатиме її до себе… «Скільки тебе звати, жіночко моя мила, – уже гніватиметься. – Як тобі без мене може бути добре, якщо мені без тебе зле?» І таки забере до себе кохану дружину. Одного разу Соломія просто не проснеться вранці і все. Ляже звечора ніби й при здоров'ї, не скаржачись ні на що, побажає всім спокійної ночі, а вранці, як до неї кинуться, вона вже буде захололою… У домовині лежатиме задоволена, дещо навіть аж радісна, наче й справді когось нарешті зустріла і їм ТАМ добре, хороше-хороше і затишно та любесенько, бо ТАМ вони нарешті вдвох і ТАМ їх уже ніхто не розлучить, бо ТАМ взагалі неможливо розлучити закоханих, адже ТАМ ні часу немає, ні розлуки-зміюки, ні печалі, ні страждання, ні юдолі земної…

Усе залишилося в цьому, бодай і не кращому, як прийнято казати, світі. Але жити все ж було краще в цьому світі, принаймні, тут світило сонце і білий світ був тут, і літа молодії… І це було великою перевагою цього світу. Щоправда, у цьому світі була старість і смерть, а в ТОМУ їх буцімто не водилося, та молодість про старість ніколи не думає, як і про смерть, що десь далеко-далеко перебуває од молодості, тож і молодості завжди тут краще. Хоч тут і розлука-зміюка, і печаль, юдоль земна…

На той час Тарас з Оксаною, трудячись щодень від світла до темряви, а коли й до пізньої ночі, наготували й собі достатню кількість цегли-сирцю, аби збудувати хатку – не ходити ж по чужих кутках старцями. (Першу зиму довелося пересиджувати в чужій кам'яниці, найнявши там половину – що то за життя!) Звичайно, для хати обпалена цегла краща, ніж просто висушена на сонці, справжня довговічніша й міцніша, але вона була значно дорожчою, тоді ж як сирець обходився дешево. Та й навиготовляли його, трудячись після роботи, із запасом – лишок обміняли на ліс, тож до осені молодята були у своїй хаті – будувалися толокою, згукуючи людей, як то всі у виселку робили. Хата вийшла маленька, на одну кімнатку й хижку при ній і мало чим відрізнялася від мазанки, але то була своя хата і вони, вигнані із Запорожжя, нарешті знайшли собі притулок на Україні. Оксана старанно вибілила житло як із середини, так і зовні білою глиною, що її накопали в яру (гарна глина, як масло), долівку змастила жовтою глиною – як висохла, затужавіла, хоч танцюй! Мала хатина, а лунка. Укрили її молодим очеретом і вона, із зеленим дахом (доки не пожовтів очерет), мала ще й привабливий вигляд. Правда, з одним віконцем, бо де ту зайву склянку дістанеш, але теж не біда.