Розділ «Ордер на любов Роман»

– Та хіба всіх згадаєш, як вони всі в неволі опинилися – без вини винуваті! – урвав свою мову отаман і довго мовчки набивав люльку, викрешував вогню, потім розкурював «кадильницю».

– Правда, – по хвилі озвався, – багато запорожців, відпросившись у генерала Текелія буцімто на рибалку, втекли на дубках вниз по Дніпру і далі до Дунаю, де, ходять чутки, зі згоди султана заснували нову Січ у вигнанні, Задунайську.

– От би до них гайнути, га? Га? – аж затремтів Тарас (Оксана тихо зойкнула й пополотніла).

– До турків? Під… ту-урків?! – спалахнув Грицько Невмиваний. – Та я швидше тута подохну, в неволі… Бо хоч і в неволі, але ж на рідній землі. А під султана не піду! Скільки козакував, скільки і яничарників бив – за розбій на наших землях! А тепер… До турків? У наймити їхні? – Тарас зітхнув, опустивши голову. – Та й чого бігати по басурманах, треба вдома відроджувати Січ. Свою, Дніпровську, а не Задунайську.

– Як же її відродити, як вона вже знищена?

– А так… Уже час настав гуртуватися нам. Бодай і тихцем збиратися в якому-небудь глухому урочищі. А зібравшись та створивши Січ, оружною рукою стати на її захист. – Пильно дивився на Тараса. – Як ти думаєш, козаче, вдасться нам се діло святе? Чи бодай нашим дітям? Січ колись відродити, матір нашу, га? Злютуємо нову Січ, га? – аж сікався до нього Грицько, так запалювався.

– Чи вдасться – не знаю. А думаю… Думаю треба було ту, що мали, боронити, а тепер… – не доказав Тарас, махнув рукою кудись у простір. – Утративши голову, за чуприною не плачуть.

– А я вірю, зберемо нову Січ! Злютуємо ще міцнішу, як була! Хіба ми з лопуцьків? Лицарі ж ми, січовики! Озброїмося, стіною на захист Січі станемо і вже царицю Катьку й ногою на наші вольності не пустимо!

– Дай Боже…

Грицько сунув два пальці в кисет, що тримав його в руці і щось звідти дістав, маленьке, кругленьке.

– Ось, – шепнув, – тобі показую, а ти… Гляди нікому. Анічичирк! Бо відберуть, а мене в Сибіряку запроторять.

– Що то?

– Печатка…

У його руці і справді зблиснула срібна військова печатка, на ній було зображено козака в гостроверхій шапці, у жупані, з шаблею та порохівницею при боці, з рушницею за лівим плечем…

– Знаєш, що тута написано? – шепотом питався отаман. – А написано тута ось що: «Печать славного воіска запорожскаго низового». Справжня, щонайсправжнісінька печатка нашого війська! Хай мене грім уб'є, коли не так!

– Бачу, що печатка справжня. Як вона до тебе, отамане, потрапила?

– Довго розказувати та нема коли слухати…

Як мати-Січ постане у великому Лузі, як зберуться козаки та кошового собі виберуть, ось тоді і я вигулькну: пане кошовий! Ось тобі й печатка срібна!

Керуй славним військом запорозьким.

Та вдруге ворогів, бодай вони і під личиною братів прийдуть, на Січ не пускай!