Розділ «Де батько твій, Адаме?»

На ранок, коли Ольга пішла, Кирилу стало соромно. Дуже соромно. Він називав себе зрадником, негідником, мерзотником. Адже Ванда не винна!., вона для нього... а він!.. Вона ось-ось народить йому довгоочікувану дитину! — а він тим часом... Ти любиш дружину, скотина? Любиш. Інакше не переживав би так, не заливався б пекучою барвою сорому, не палив сигарету за сигаретою, безсилий заспокоїтися. З ким не буває, зірвався, загуляв, знесло дах... Все! Все! Ніколи більше! Потім, пізніше, треба буде покаятися...

Увечері він подзвонив Ользі в готель. Зловив таксі, домчав. І знову вони були разом. Удвох. Цілком належали один одному.

Вранці на краєчку ліжка знову сидів Його Величність Сором. Кирило розумів, що смішний у своїй безглуздій розпусті цнотливості, в самоїдстві, ганебній для нормального, повнокровного мужика — і нічого не міг подіяти! З Ольгою він відчував ту повноцінну близькість, цілісність, якої давно був позбавлений. Відмовитися? Ось завершаться гастролі, театр поїде, і все закінчиться само собою. А поки...

Утретє вона прийшла без дзвінка. Додому. Кирило розривався між двох вогнів, що палили душу зсередини — і Ольга, немов відчувши його кидання, пропала на тиждень. Потім подзвонили з пологового будинку, і Кирило, на мить забувши про душевні терзання, як хлопчисько, радісно скакав по кімнаті, викрикуючи дурну нісенітницю. Син! У них з Вандою народився син! Він тепер батько! Вони з дружиною наперед домовилися: якщо народиться хлопчик, назвемо Адамом. Якщо дівчинка... Втім, це вже не важливо. У них син!

Адам Кирилович Сич з’явився на світ!

Ольга подзвонила через три дні. Цього разу Кирило знайшов у собі сили встояти. Мені післязавтра дружину з дитиною з пологового будинку... до того ж матеріал горить, редактор лається. Вибач, ніяк. Повісивши трубку, він надовго втупився в стіну. Без мети, без сенсу. Ну чому всі люди як люди, а у нього, дурня, — совість?!

Геть, нечиста!

У дворі вимогливо просигналила машина. Раз, другий. Кирило здригнувся, прокинувшись, виглянув у вікно. Так і є, Мішель на темно-синьому «Фіаті». Розкривши вікно, Кирило помахав другові рукою:

— Іду, іду! Зараз!

Збіг вниз по сходах, замість поручнів чіпляючись за рятівну думку-соломинку: «Треба купити Ванді квіти. Обов’язково купити квіти. Вона любить гладіолуси. Жовті...» І знову — хворобливий укол. Саме жовті гладіолуси він купив для Ольги під час антракту, ні про що ще не думаючи. Просто сподобалося, як грає. Він і імені її не знав...

— Привіт. Спасибі, старий.

— Та чого там! Поїхали?

— Поїхали. Тільки квітів дорогою купимо.

— Ну, це само собою...

Кермо потонуло в лапах Мішеля. «Фіат» м’яко викотився з двору, непомітно набрав швидкість. Пригальмував Мішель лише одного разу — біля квіткового магазина. Жовті гладіолуси очікувально дивилися на Кирила з високої вази. Згадалося недоречі: жовті квіти — до розлуки. Так говорять. А червоні — знак пристрасті.

Він купив бузкові.

У фойє пологового будинку їх чекали. Ціла делегація: три усміхнені акушерки, немолода товстуха-санітарка і лікар — високий, худий, схожий на Дон Кіхота. Всі в білосніжному парадному одязі. Хоча який він парадний?! Медпрацівники завжди в білому ходять. Писака хрінов, відразу штампи назовні пруть, навіть в думках!

— Ваше прізвище Сич?

— Так.

— Здрастуйте! Вітаємо від душі! На диво здорова дитина!., пологи — ідеально, без розривів... без щонайменшої патології, як по маслу! Вона у вас молодець!., вона...