Я борюся з бажанням зняти трубку або включити «ящик». Так п’яниця дивиться на недопиту вчора пляшку: ранкове похмілля приносить сором, бажання зав’язати, але поклик отрути сильніший. Нікому з них більше не потрібні ці смішні іграшки. Їм, більшості. Але вони зберегли іграшки для нас. Телефон працює, щоб сейфи могли зв’язатися один з одним. По телевізору регулярно йдуть два... ні, три канали, і ще щось із супутника. Щоб сейфи були в курсі останніх новин. Все це нагадує мотлох любої бабусі, який не викидають і навіть пересипають нафталіном — ось старенька загнеться, тоді й викинемо, заздалегідь поплакавши над могилою. Щиро, з почуттям.
Щось я злий сьогодні. Це погано.
Треба добрішати.
Вони всі добрі. Співчутливі. Товариські. Хай йому біс, вони навіть розмовляють в нашій присутності! Завжди. Вголос. Хоча самі не дуже-то потребують усної мови... Я чудово пам’ятаю день, коли доброта й співчутливість зробили якісний стрибок. І смерть улюбленої бабусі-сейфа зробилася удвічі зворушливою, удесятеро сумнішою, бо більшість, різко зрісши у розмірах, раптом виразно зрозуміла: «Нас-бо не торкнеться...» Точніше, торкнеться, але легенько, мимохідь. Неболяче. Безпечно. Єдино справедливий цар — Смерть перестала бути неупередженою. Для більшості вона взагалі чи не перестала — бути. Сталева коса, як і раніше гостра для небагатьох, зробилася повітряним поцілунком, усмішкою клоуна, місяцем в небі...
Вони добрі, тому що відчувають перед нами вину.
Я пам’ятаю день, коли це зачепило особисто мене. Вперше, проте з розмаху. Криві, плутані рядки біжать помережаною клітинками пустелею: повтори, невдалі звороти, суєта болю, виплюснутого гноєм із запаленої рани. Не люблю осоружні порівняння. Не люблю банальності, якою просякнутий увесь четвертий зошит — наскрізь. Цинізму не люблю. А де подітися? Довіритися паперу, беззвучно висловитися — і те було важко. Де вже тут повертатися, правити, вносити корективи...
Спалити — інша справа.
Але спершу перечитати. Щоб отримати право — спалити.
Досі пам’ятаю, перед самим пробудженням (липким, безглуздим!..) мені наснився вірш. Короткий і дивний, немов ніж під лопаткою. Ось він. Тоді я не зважився записати його. Мені здавалося, він розкриває в душі щось темне, страшне. Чуже.
Зважуюся зараз.
Спи, сестро, зранку!
Я — твоя рана.
Дим від багаття
Шипить старанно.
Спи, моя сестро!
Бо я і пристрасть —
Як прах в повітрі,
Як блазень хитрий.
Співай, кастрате!
Реви, містралю!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Де батько твій, Адаме?» автора Олді Генрі на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Де батько твій, Адаме?“ на сторінці 19. Приємного читання.