Розділ «Де батько твій, Адаме?»

Блондин раптом обірвав фразу на півслові. Безнадійно махнув рукою; низько схилився над столиком, гасячи в попільничці черговий недопалок.

— Хочете ще горілки? Я принесу. Ні? А я вип’ю.

Коли той проходив повз столик, Кирило на мить зустрівся з ним очима, поспішивши відвести погляд. Стало ніяково. Сухі очі блондина сочилися майже фізичним болем. Цей чоловік хотів бути батьком, але встиг зрозуміти: надії не залишилося. Як у багатьох інших — здорових, молодих, закоханих один в одного людей. Як до недавнього часу думав і Кирило, прокидаючись серед ночі і виявляючи, що Ванда тихо плаче в подушку. Хотілося вовком завити на місяць, але вити було не можна, тому що... тому. І натомість він починав утішати дружину, гладити по голові, як маленьку дівчинку, шепотіти різні заспокійливі нісенітниці — і Ванда нарешті заспокоювалася, засинала, а він виходив на кухню і довго палив, дуріючи від диму, не в силах зупинитися...

Але на початку літа все змінилося. Тести нарешті підтвердили: Ванда вагітна! У них буде дитина! Син, обов’язково син, чомусь вирішив Кирило. У них буде син, і все буде добре, і...

А у блондина — не буде.

«Рядовий Сич! Припинити! Єсть, сер...» Так, безглуздо. Так, їм з Вандою просто пощастило. Але... Вже не вперше накочувалось гостре відчуття провини. За самотнє щастя. Але ж інші не звинувачують себе в тому, що якийсь журналіст волею природи виявився сейфом?! Так чому ж він повинен соромитися?!

Чому?!

Кирило докурив сигарету і, прагнучи виглядати безтурботним, попрямував до виходу.

Дискусійний зал тієї миті використовувався за призначенням. Точніше, майже за призначенням. Бо дійство, що відбувалося у цих стінах, дискусією можна було назвати лише з деякою натяжкою.

Пророк був вульгарний.

Пророк був у брудній сорочці навипуск.

Пророк був у м’ятих штанях з вельвету. Пророк — говорив. Пророка слухали. Без роззявлених ротів і вогню в очах, але цілком доброзичливо. Із розумінням.

— ...недарма сказано: широка дорога, що веде до брам Пекла, і багато хто піде по ній! Лише мала часточка побачить стежку вузьку, що веде до Небесного Дому — але й зрячі не зважаться ступити на неї! Роззирніться довкола, брати мої! Узріте правоту віщих слів! Що є хвалений ментальний зв’язок, як не диявольська проба? Кому це вигідно: зв’язати душі й розум людські єдиною ниткою, а насправді — піймати в сіті?! Одна людина вільна. Вона може піти за пастирем, але по своїй волі, за своїм вибором. Натовп іде за ватажком, не за пастирем. Кому потрібно перетворювати нас на стадо? Кому, я вас питаю?! Куди він це стадо поведе?!

Перекручує, завважив Кирило. Люди з «ментиками» — не стадо. А от аналогія з сіткою вельми доречна. Наче Інтернет, який зараз, до речі, стрімко занепадає, у часи його розквіту. Кожен мозок — могутній сервер, здатний одночасно зв’язуватися із безліччю собі подібних. Відразу спливає думка про підступний психовірус або таємний код, знайдений у лабораторіях усюдисущих спецслужб. У лічені години зараза розповсюджується по ментальній «мережі», вражаючи бідне Людство (окрім сейфів, звичайно!). Маси божевільних, орди зомбі... Скільки списів було зламано в «жовтій» пресі! Скільки бестселерів на один день було викинуто на прилавки книгарень! Люди із задоволенням лякалися, потай розуміючи: нісенітниця. Страшилка дута. Навіть якби існував психовірус — побоялися б зв’язуватися. Хіба що повний маніяк...

...або сейф!

Думка була раптовою і трохи моторошною. Але тільки в першу мить. Кирило розсміявся. Ніколи раніше не намагався аналізувати бульварну нісенітницю. А ледве задумався — ось він, результат. Значить, лежало на поверхні, як будь-яка банальність. Сам винен.

На жаль, «пророк вульгарис» помітив усмішку Кирила, прийнявши її на свій рахунок.

Гнівно-викривальний перст уперся в зухвальця:

— А чи знаєш ти, скільки людей втратили роботу? Скільки пішли по світу, проклинаючи мерзенного спрута — «Ментат Інтернешнл»?! Ти веселишся, а їх сім’ї голодують! Відповідай: знаєш?!

Кирило знизав плечима: