Розділ «Де батько твій, Адаме?»

— Значить, так: тут бар, курильня, далі дискусійний зал і дансинг, — тоном хазяїна узявся перераховувати Мишко Савельєв. — На другому поверсі: більярд, пінг-понг, шахи-шашки, доміно. Чаркова. У цоколі — сауна, душ, тренажери. Гуляй, братва!

Савельєв ляснув Кирила по плечу ведмежою лапою.

— Роззирайся. Мені тут треба де з ким... Сходжу на заточування лясів.

— А я?

— А що ти? Не маленький. Я тебе потім сам знайду. Ти де будеш?

— У барі, напевно. Або в курилці. У сауну напевно не полізу!

— Домовились. За півгодини-годину з’явлюся. Так, плащ залиш у гардеробі, — і Мішель затупав нагору по старовинних гвинтових сходах з надраєним до блиску латунним поруччям. Хоча по інший бік холу були звичайні — мармурові, з темно-зеленим килимом — сходи, на перший погляд, куди зручніші.

Гардероб виявився на самообслуговуванні: вішай шмотки та йди. Машинально переклавши документи в піджак, Кирило рушив до бару. Біля шинквасу спинився, милуючись спершу вітриною за барменом, потім — вивішеним збоку прейскурантом. «Рядовий Сич! Наказано не нудьгувати! Єсть, сер!» Здивувати Кирила розмаїттям спиртного й закусок було важко: презентації, відкриття, вільні хліби... Коротше, гуляв по-всякому. Правда, за чужий рахунок. Тому коли що насправді й кинулося в очі, то це ціни в «Ящику...». Навіть вірменський коньяк з текілою коштували по-божеськи. Не втримався, узяв сто грамів срібної «Саузи». Влаштувався на високому табуреті, здійснив веселий ритуал: «лизнути-куснути-сьорбнути». Сіль, лайм, текіла. Добре! Відразу почуваєшся ацтеком під кактусом.

Саме час озирнутися.

У барі панувало велике змішення народів. Пара стареньких-пенсіонерів у древніх піджаках, трясучи бакенбардами, запекло сперечалася за столиком в кутку. На столику мав місце бути літровий бутель «Немірова». Спорожнілий на дві третини. І півтора надкушені бутерброди з шиночкою. Добре гуляють діди! Дай бог нам в їхні роки... Ближче, зсунувши столи, завзято «гула» тусовка різностатевої молоді, час від часу зриваючись на мат; пишна пані бальзаківських років нудьгувала в гордій самоті, пестячи гранчак соку; двоє товстунів у костюмах «від Версаче» вели ділову бесіду. Один витягнув мобільник, набрав номер...

З колонок, під акордеон і гітару, лився тихий шансон:

Ми — яблука, надкушені життям.

Ми — різні.

Кохали, жили, впали в забуття

На тризні.

Не хочемо лежати, як сміття! —

Та пізно...

Ні в кого з відвідувачів Кирило не помітив «ментиків». «Ящик Пандори» — клуб сейфів. Тут збиралися тільки «несприйнятливі». Або сиві ветерани, що принципово відмовилися проходити тести — продовжуючи жити по-старому, з тугою згадуючи минулі дні, коли народ і чутки не чував про «новомодні цяцьки». Або адепти ультра-ортодоксальних конфесій, що з різних причин оголосили «ментики» підступами Світового Зла. Резервація. Гетто. Санаторій для глухонімих і дальтоніків...

«Рядовий Сич! Припинити!»

«Єсть, сер!»