Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Особливих справ у місті не було. До Лаєвської я не збирався. Хотілося спокійно подумати.

На улюбленій лавці я взяв собі для роздумів Єву Горобчик.

Що Суньку нагуляла і в чужі руки віддала — розповіла відразу.

Що сестра у неї злочинно червінці фактично вкрала — розповіла, незважаючи, що про покійних не треба говорити поганого.

Що через свою дурість довірилася Лаєвській у сенсі нареченого — виклала.

Що в капшуку єврейські коронки з могил — розплескала. Це їй язик повернувся.

Ані сорому ані сумління. Щойно ридала ридма до гикавки. І тут — до Лаєвської побігла весільну сукню міряти. Клинці розставляти.

З усієї нашої розмови з нею в її курячих мізках тільки й залишилося — гладкі її боки.

Я подумав також про те, що Малка, щойно Євка з нею переїхала до хати Лільки, взялася за старе — мацу пекти на волі. Коли я першого разу зайшов — заскочив їх на гарячому. Євка перелякалась і терміново забралася назад в Остер. І готову мацу з собою не забрала. Поламала крупно і розкидала на задньому подвір’ї — для моїх очей. І я побачив. А що мав місце звичайний переляк — не здогадався. Куди курей поділи? Живих не забрали б, галасу багато. Щоб Євка сама їм голови рубала — навряд. Малка — тим паче. Спеціальна людина у євреїв є. Щоб кров спустила і так далі за їхнім законом. Кинути таке добро, щоб сусіди розтягли — не з Євчиною вдачею. Там штук вісім кудахкало. Не менше. Може, Зусель і різав. Прикликала його Малка — він тоді в Чернігові тинявся. Він зарізав, Малка в мішок запхала, євреям продала. Для когось же вона мацу пекла. Ось їм кошерних курей і продала. Ось звідки у неї гроші. За ці гроші й розмова була. Ці гроші вона Зуселю у піджак і засунула. І ці гроші Гришко поцупив. І Суньці віддав. А Сунька — мені.

Малка виразно мені кричала:

— Віддай гроші, мені дітей годувати!

Ось це і є велике Малчине багатство. Через це зникле багатство вона зійшла зі світу. Від переживань. А навіщо Зуселю ці гроші давала — невідомо. І тепер невідомо навік.

Іноді я занадто багато уваги приділяю погляду всередину, а поверхня залишається без належного оперативного огляду. Шукаю складність там, де її немає. Старші, більш досвідчені товариші мені на це вказували, що надто кручу. В тому числі і Євсей. Я іноді враховував. А іноді втрачав можливість простоти.

І накрутилось, як на шпулю, на звичайне слово «гроші» у виконанні різних людей, у кожного своє: у Малки своє, у Довида своє, в мене своє. Смішніше за всіх я. Вигадав про хабар. А Штадлер що мені мав на увазі, коли плювався з останньої сміливості? За які гроші?

Тільки за капшук він мені міг плюватися в обличчя. І Довид теж — за мушлю хапався. Тільки за капшук. З єврейськими коронками і каблучками-цяцьками могильними. Євчині та Лільчині червінці — доважок. Не вони головні.

Бачити Штадлера не хотілося. Але є таке: «треба». І через «треба» я пішов.

Штадлер вигляд мав добрий.

На моє привітання відповів: головою кивнув чітко.

Я мовчки поклав капшук на стіл. Розв’язав, вивалив уміст.

— Ну, Веніаміне Яковичу, за це ти мені в обличчя плювався?