Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Загалом євреїв у побуті вбивали рідко — нація тиха, здебільшого непитуща. Оскільки ж ніщо на грабіж не вказувало, то й справа обіцяла бути мирною. Тобто через кохання і ревнощі, приміром.

На Мойсеєнка припадала головна підозра. Це взагалі-то прийнято. Перший — зазвичай коханець. Якщо немає чоловіка, звісно. До того ж він працював у драмтеатрі артистом і, за відгуками, добряче вживав алкоголь. Але в той час уживали практично всі. Належало з’ясувати особисту характеристику підозрюваного під цим кутом.

У день першої зустрічі з Мойсеєнком Романом Миколайовичем стався мій трудовий успіх.

Я застав його в розгубленому вигляді під час репетиції народної опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», де Мойсеєнко не брав участь, але сидів у першому ряду і говорив за відсутню через хворобу артистку. Я визначив, що він сидить у залі, а не на сцені, оскільки сильно хитається всім тілом і може звалитися в чомусь відкритий технічний люк для робітників сцени або в оркестрову яму.

На моє ввічливе прохання Мойсеєнко пройшов за мною в одну з гримерних для бесіди. Причому мені довелося тримати його під руку, а він голосно вказував дорогу.

Я відверто запитав, чи знає він про вбивство Горобчик Лілії і що з цього приводу думає. Тим більше, що жінка ще не похована, і її труп чекає на відплату.

Я не прихильник протоколів, хоч це завжди залишається суворою необхідністю. Спочатку я віддаю перевагу зустрічі за місцем проживання або роботи людини, що мене цікавить. У міліції сама обстановка привертає, щоб мобілізуватися. Я вважав і вважаю, що мобілізація організму шкодить слідству. Потрібна свобода і враження, що ось цей дядько зараз піде, і все повернеться у свій круг. За кілька днів я викликаю громадянина повісткою і тоді ніяка мобілізація не діє. Мобілізація не терпить попереднього розслаблення. А я це розслаблення якраз і даю, дотримуючись своєї задньої думки.

Тоді я більше волів оперувати кмітливістю, ніж освітою. Прийшов до міліції після демобілізації з армії за партійним набором кадрів. І бачив у собі насамперед людину, а не дотримувача законів. Мені було на той момент тридцять два роки.

Мойсеєнко Роман був гарним чоловіком, значно молодшим за Горобчик Лілію. Їй на момент раптової загибелі виповнилося тридцять вісім, йому — двадцять сім років.

Здавалося, самою природою Мойсеєнко був призначений для роботи на сцені. Чорнобровий, кароокий, темне хвилясте волосся, фігура, зріст і таке інше. Щодо Горобчик він був повною протилежністю. Вона до своєї загибелі була руда, і очі мала блакитні. Що ж до зросту, то вона була висока, маючи трішки зайвої ваги.

Деякі люблять показувати світлини з місця події, тому що розраховують уразити підозрюваного. Я не розраховував. Після війни виглядом смерті нікого не приведеш до тями. До того ж людина в голові завжди уявить страшніше, ніж насправді. Знаю по собі.

Мойсеєнко дивився на мене спокійно і відверто. Запах від нього линув негарний. За кілька днів п’яного перегару.

Він сказав:

— А що тут казати. Я вбив Лільку.

Таке швидке визнання мене не втішило. Тим паче враховуючи особу Мойсеєнка.

Я з усією строгістю сказав:

— Ви обманюєте слідство.

Він опустив погляд і ще раз наполіг на своєму.

Проти факту добровільного визнання не попреш. Тут треба починати протокол і так далі.

Головне, знаряддя злочину виявлено не було. У помешканні потерпілої знайшлося два ножі годящих розмірів. Причому однакові, точені, майже нові. Ножі інших фасонів теж були: але дуже маленькі і з помітною тупістю. Усі ножі чисті, наскільки можуть бути чисті ножі, якими користуються щодня.