Розділ «Острів перевертнів»

За її сильною, темною, гладкошерстою собачою спиною красувалися сильні крила! Ірка невпевнено знизала плечима… Крила розпросталися, залопотали, проганяючи вітер…

— Хортова кров! Справжня! — немов не вірячи власним очам, вигукнув Балабан.

А хазяїн персня страшно закричав:

— Ні, ти не могла, не повинна була! Ні!!! Я все зробив, щоб ти не потрапила сюди, щоб не зуміла… Я не дозволю! Нізащо! — він крутонув на пальці свій рубіновий перстень.

Плащ пітьми, що огортав його, здійнявся шкіряними крильми завбільшки з півнебо. Хльоснув лускатий хвіст, висікаючи іскри з каменів святилища. Шия видовжилася, потяглася вгору…

І за якусь мить над Іркою, похмуро зблискуючи червоним вогнем очей, нависла гігантська голова стародавньої рептилії. Довга, як у крокодила, пащека розімкнулася, показуючи гострі й величезні, немов мечі, зуби.

— От гад, та це ж Змій! — задерши голову до чудовиська, яке здіймалося над галявиною, пробурмотала Тетянка. — Тільки на нього й чекали!

Шия Змія раптом сіпнулася, немов гармата під час пострілу, з роззявленої пащі вирвався клубок вогню й націлився просто на Ірку, котра стояла між п’ятьма стелами. Сильні ноги хортиці спружинили, і Ірка відскочила вбік. Вогненна куля врізалася в камінь вівтаря й, безсило зашипівши, згасла, начебто звалилася у воду.

Ірка відштовхнулася лапами… Сильне, слухняне, немов добре налагоджений механізм, тіло корилося миттю. А свідомість… Свідомість була її власна, відьми Ірки Хортиці. Перестрибнути через кам’яний бортик, ударити крильми, злетіти, на ходу міцно хапонути за хвіст Змія, який роздратовано хльостав ним навсібіч, перепурхнути незграбі-чудовиську за спину. Незнайомими й незвичними були лише цілковита безстрашність і азарт сутички, які панували в душі: «Ну дайте, дайте мені добратися до цієї зміюки!» Та Ірка відчувала, що до своїх нових відчуттів вона швидко звикне.

Жовтогаряче світло центрального вівтаря в розімкнутому кільці потьмяніло, начебто ображено наїжачилося, зате коло з п’ятьма стелами на мить засвітилось зеленим світлом відьомського вогню. Довкола Ірчиної шкіри теж затанцював вогненний ореол, але не жовтогарячий, як раніше, а зелений!

Хортиця злетіла в небеса. Гуркочучи, немов ракета на зльоті, гігантський Змій кинувся за нею. Вони зависли одне навпроти одного на тлі темних небес.

— А ми чого стоїмо? — стривожено запитав Балабан.

Він ударився об вільний від зміюк клаптик землі під ногами… І за мить сокіл-балабан з нальоту збив змія прямо з Тетянчиної швабри.

— От спасибі! Так, а ми ж із тобою ще не закінчили! — І, постукуючи шваброю по землі, Тетянка кинулась наздоганяти жабу, яка щодуху стрибала геть.

Б’ючи дзьобами, немов кулемети, соколи наздоганяли зміюк, які розповзалися хто куди. Меч сам стрибнув у руку здухача й легко розсік зміїний клубок навпіл… У стрибку Ментівський Вовкулака ловко відкусив голову гадюці, яка нависла над Рудим…

Тим часом Ірка весело жбурнула Змієві в морду зелений клубок відьомського вогню. Змій мотнув головою — потік полум’я збило вбік, кинуло на верхівки дерев — і враз спалахнула пожежа, заграву від якої Ірка піймала бічним зором. Змій роззявив пащеку… Втягнув у себе повітря… І тут Хортиця зрозуміла, що зараз вона, із усією своєю щойно здобутою силою, наче муха, проскочить Змієві поміж зубів і безслідно зникне в його горлянці. «По-моєму, я трохи переоцінила свої можливості!» — промайнуло в галові.

Ірка круто розвернулася й, щосили працюючи крильми, полетіла над островом. У спину їй бив тугий, злий вітер. Це Змій, розсікаючи повітря, нісся за нею. Ірка інстинктивно кинулась вбік. Обдавши жаром шкіру, вогненна куля просвистіла в неї над плечем. Хортиця знову метнулася, в останню секунду встигнувши піджати хвоста. Зуби-мечі клацнули якраз біля неї.

Ірка зробила крутий віраж, мигцем побачивши переслідувача, який гнався за нею.

«А він мене майже наздогнав! і я йому, мабуть, на один зуб!»

Новий клубок вогню вже летів прямо на неї. Злякано дзявкнувши, Ірка спікірувала вниз і пірнула в щільні зарості м’ясистих стебел. «Ой, та де ж Пилипові коноплі!» Ірка глянула крізь сплетіння стебел. Просвіти конопельної хащі осяяло яскраве сяйво. Дихнуло нестерпним жаром. Хортиця стрімголов викотилася геть. На конопельний гай упав цілий шквал вогню. Купу зелені неначе злизав якийсь вогняний язик. Ірка стояла обіч голої випаленої галявини. Одні тільки клоччя сухого сірого попелу й чорної сажі повільно осідали на землю.