Розділ «Острів перевертнів»

— Чому не можна? Якщо на поводку й у наморднику… — остаточно втративши розум від Ірчиних сліз, — він уже сто років не бачив, щоб Ірка плакала! — бурмотів Богдан.

Ірка завила. Хлопчак замовк, зрозумівши, що з усіх можливих розрад він вибрав, мабуть, найменш підходящу.

— Ірко, Ір, ну припини, ми щось придумаємо, чесно! Ну досить, Ір! — він заходився квапливо копирсатися у своїй сумці. — Я тобі ось кульку прихопив! Поглянь яка! На, візьми, ти ж завжди любила кульки!

Він почав тицяти їй у руки маленьку синю кульку на золотавій стрічці, яку відірвав від прикраси біля шкільного входу. Продовжуючи схлипувати, Ірка потяглася за кулькою.

Гострі довгі пазурі висунулися з кінчиків її пальців, наскрізь простромлюючи синю оболонку. Кулька глухо луснула.

На кам’янистій доріжці старої міської балки, уткнувшись обличчям у власні величезні собачі лапи, розпачливо ридала чорноволоса дівчинка років дванадцяти. А між міцними, кинджальної гостроти пазурами безсило звисала синенька ганчірочка, що колись була повітряною кулькою.

Розділ 2

Хто допоможе Ірці?

— І нащо ти з тією Оксанкою погризлася? — безнадійно дивлячись кудись поперед себе, спитала Тетянка.

— Я з нею все життя гризуся, — пробурчала Ірка. — Ми з нею з першого класу — як кіт із собакою.

— До речі, а де твій кіт? — стрепенулася Тетянка, роззираючись навсібіч. Ірчиного кота вона дуже поважала.

Ірчині очі налилися сльозами:

— А де може бути кіт, якщо в хаті тепер собака? Утік!

— Як, зовсім? — зойкнула Тетянка. Зникнення персонального відьминого кота було б справжньою трагедією.

— До саду переселився, — зітхнула Ірка. — Мисочку йому під ґанок довелося переставити. Мене більше й знати не хоче, навіть не підходить!

— Якщо зовсім не втік, може, ще все владнається, — спробувала втішити подругу Тетянка. — Тільки ти постарайся не злитися. Мені здається, що ти перевтілюєшся якраз тоді, коли сердишся. Ото як учора на лінійці.

— Я думав, що здурію, коли вона вухами й іклами почала обростати, — сказав Богдан, який перед тим мовчки відпрацьовував якийсь випад перед дзеркалом. Він опустив меч, змахнув із чола краплі поту. — От пощастило, що це кодло в масках вискочило. І кепочку я з вовка вчасно зірвав. Інакше не знаю, щоб і було!

— Нічого б не було, — пробурмотіла Тетянка, яка нізащо не хотіла визнавати Богданових заслуг. — Не з’явилося б кодло — вирішили б, що тільки Ірка в масці. Думаєш, нормальні люди от так просто візьмуть і повірять, що є дівчинка із собачою головою?

— Якщо в мене собача голова прямо на уроці виросте — повірять, — заперечила Ірка й навіть замружилася, уявивши, як обертається на хортицю в Баби Катрі посеред уроку.

— Зате питати не будуть, усе одно ти їм, окрім «гав», нічого не скажеш, — зітхнув Богдан. — Може, тобі якого сенсея знайти? Він навчить тебе емоції стримувати, будеш із ним медитувати.