Розділ «Острів перевертнів»

— Виходить, перевтілюєшся без власного на те бажання, без причини, і навіть не цілком. Стриматися не можеш. Зате коли спеціально пробуєш, нічого не виходить. Дивно. Дуже дивно, — по-дитячому склавши губи трубочкою, він сьорбнув чай. — Від кого завгодно очікував, але щоб Хортова кров не могла нормально перевтілюватися… Та ще зараз! Знайшла час.

— Я, між іншим, ніякого вашого перевтілення не просила! Мене цілком влаштовувало бути відьмою! — звично огризнулась Ірка.

— А ви від самого початку знали, що Ірка може перевтілюватися? — поцікавилась Тетянка. — Ще тоді, як ми вперше зустрілися? Тому й урятували нас від тих песиголовців?

— Що ж я, своїх не відчую? — знизав плечима майор. — Тільки я поки твою кров не пронюхав, ніде правди діти, думав, що ти зовсім із наших, тобто вовчиця. Характер у тебе аж надто вже підхожий.

— У мене що, поганий характер? — образилась Ірка.

— Та на Червону Шапочку не дуже схожа, — посміхнувшись, сказав майор. — Для твоєї породи цілком підходящий. Не дай Боже, щоб така, як ти, нашому братові вовкові до горла дорвалася. Любите ви придавити так, щоб і душу віддав. Ласенькі,— процідив Ментівський Вовкулака, похмуро позираючи на Ірку.

Ірка нічого не відповіла майорові, вона лише посміхнулася, але в цій посмішці було щось таке… Із завмиранням серця Тетянка раптом зрозуміла: може! Її давня, її улюблена подружка Ірка, з якою вони разом манатки підбирали, у кіно бігали, секретничали про своє, про дівчаче, справді може от так — зімкнути ікла на горлі жертви й… Тетянка похитала головою, відганяючи моторошнувате видіння, і нервово сказала:

— Негайно ж припиніть! Обидва! Спершу Ірчину проблему вирішить, а вже потім з’ясовуйте, хто з вас… задню лапу вище задирає!

Майор розсміявся:

— От і видно, що в тебе собаки ніколи не було. Дівчатка лапу не задирають. А щодо вашої проблеми… Я так розумію, що ти зважилася? — він похитав головою і з осудом подивився на Ірку. — Ох, не знаю, сестричко! З одного боку, начебто й виходу в тебе немає… Не можеш ти напівсобакою-напівлюдиною залишатися. Знову ж таки, що тут приховувати, саме із цього за старих часів все й починалося — хоч у нас, хоч у цих… свистух. — Майор презирливо скривився.

— У яких свистух? — здивувалась Тетянка.

— Птахоферма паршива, щоб їм догори лапами! — Ментівський Вовкулака помахав руками, наче крильми. — Орли, круки, соколи… — При згадці про соколів його й зовсім перекосило, начебто чогось кислого ковтнув. — …лебеді, знову ж таки. Відьмо, ти що, казок не читала? Я до того, що всі через це свого часу пройшли, і нема чого метеликами прикидатися. Тільки це ж, уважай, тисячу років тому було, а може, й більше! Життя інше було, і ставилися до нього інакше! А в наші часи таке встругнути… — Він знову похитав головою. — Та ще в такому юному віці! Дивись, назавжди з тобою залишиться! Хоча, звісно, раніше допомагало й зараз допоможе — з'їздиш, зробиш і будеш перевтілюватися нормально. Питання в ціні.

Дітлахи перезирнулися між собою й здивовано витріщились на вовкулаку.

— У якій ціні? — нарешті, озвалася Ірка.

— Так, ти мене не вплутуй, — майор застережливо виставив долоні.  — Я співробітник правоохоронних органів! Тож, сестричко, їдь сама, і якщо вже твій тебе не пошкодував і в таку справу готовий уплутати, нехай він сам усе влаштовує й сам тебе активує. Я, звісно, своє місце знаю й хвіст на нього не піднімаю, але не схвалюю й дитини на таке штовхати не стану, нехай він мене хоч порве!

— Хто — він? — після короткої паузи тихенько запитала Ірка. — Куди треба їхати? Що треба робити?

— Тобто як це — «хто»? — перепитав майор і вп'явся в Ірку з таким самим подивом, з яким дітлахи щойно дивилися на нього. Усмішка сповзла з обличчя вовкулаки, він замислився, потім як наче здивувався, подив заступила розгубленість, потім якийсь здогад, а насамкінець, здавалося, що в жовтих вовчих очах навіть промайнув страх. — Хто, хто… Та ніхто, і робити тобі нічого не треба, і їздити… у-й-і… — Ментівський Вовкулака голосно пошкрябав п’ятірнею зашийок. — Як же я раніше не здогадався! Їхати туди зараз напевно не треба! Тобто в жодному разі. Усе й так владнається. Саме. Згодом. — Ясно було, що майор бреше, причому непереконливо. Начебто не міліціонер зі стажем, а хлопчисько-першокласник. — Про всяк випадок, можна в ліси гайнути — усі наші так роблять, поки контролювати себе не навчаться.

— У які ще ліси?! — підскочила Ірка. — Ви що, зговорилися? Один медитувати пропонує, інший узагалі в ліс жене! Та довкола нашого міста жодного пристойного лісу немає — самі турбази й пансіонати, де зараз повнісінько відпочивальників! А в школу я як ходити буду? Думаєте, я можу, як дорослі, щезнути невідомо куди, і це буде тільки моя справа? Мене ж наша класуха от-от розшукувати почне!

Переносна слухавка на Ірчиному столі зайшлася несамовитим дзенькотом.

— Алло! — роздратовано гаркнула Ірка. І відразу її фізіономія стала страшенно нещасною. Вона тихенько шепнула вбік: — Накаркала на свою голову. — І вже голосно, у трубку: — Здрастуйте, Катерино Семенівно!