Розділ «Острів перевертнів»

Перед очима прояснилося. Дівча побачило, що літає в безмежному просторі. Навколо нерухомо висіли, повільно ковзали, плавно кудись сунули або ж, навпаки, рухалися ривками розклади літаків, книги, газети, креслення, архіви установ, уривки телефонних розмов… Біля ніг щось плюскотало, схоже водночас і на широке озеро, і на велетенський штабель зі щільно складених ящиків.

Тетянка ще навіть не встигла здивуватися, що можна водночас бути схожим на такі різні речі, як побачила, що до штабеля-озера течуть нові струмочки, й помітила одне слово — «перевертні».

— Що це? — не вірячи власним очам, пробелькотіла відьмочка. — Інформація? Моя інформація про перевертнів? Де ж це я… Де я?!! — закричала вона.

Крик стих, загубившись у безмежності простору. Тамуючи сльози, Тетянка прошепотіла:

— Та де ж це я?

— Я тут, тут! — із легким нетерпінням відгукнувся вже знайомий дівочий голосок.

Тетянка знову здригнулася. Коли «щось» не відгукується на твій галас — це, мабуть, не так уже й страшно. А коли відгукується «хтось» — це значно страшніше.

— Ти хто? — переляканим шепотом запитала Тетянка.

— Ти? — здивувався голосок. — Ти… — із сумнівом повторив він, немовби смакуючи слово.

І потім рішуче вигукнув: — Я… Таня!

— Це я — Таня! — пробелькотіла Тетянка, а голос луною підтвердив:

— Я… я… я…

— Та ні ж бо, ти не розумієш! — роззирнувшись навсібіч у пошуках власниці дитячого голоска, сказала Тетянка. — Я питаю, хто ти? Я — Таня…

— Я — Таня, — миттю погодився голос.

— Теж Таня? Ох і йменнячко ж у мене! Куди не плюнь, у Тетянку влучиш, — буркнуло дівча й раптом осіклося, заціпенівши від страшного здогаду.

Тонесенький промінь світла викотився в Тетянки з-під ніг і полинув уперед, а потім угору… і немов указка тицьнув на постать дівчинки, що літала в безмежному просторі. Звичайна першокласниця: пишний бант, біленькі колготки, букетик троянд у руках.

Хвиля страху з головою накрила Тетянку. Вона згадала, де й коли бачила це маля! Шість років тому! У дзеркалі! А потім — на фотографіях у сімейному альбомі!

Контур дівочої постаті здригнувся, поплив. І з марева з’явилося однорічне маля в кумедній шапочці, його заступило одинадцятирічне дівча в купальнику, промайнула восьмирічна панночка в стильних джинсиках… Істота нагорі неначе приміряла на себе кожен вік Тетянчиного життя, не в змозі бодай на якомусь зупинитися. Тетянка зрозуміла, що її страхи були не даремними.

— «Відьма Тетянка»!

— Я… я! — луною відгукнулась постать.