Розділ «Чаклунство за наймом»

— Отже, все-таки ти! — задоволено кивнув Іващенко.

Напружений вираз миттю зник із його обличчя, а на губах з’явилася посмішка. Він відкинувся на дерев’яну спинку лавочки й почав уважно вивчати Ірку. Так мисливець розглядає безпомічну здобич, вирішуючи: відразу з неї шапку зробити чи в клітці потримати — аби відгодувати трішки.

А Ірка раптом відчула, як під цим пильним поглядом вона поволі починає скаженіти. Тихе-тихе, поки ще нікому, окрім неї самої, не чутне гарчання заклекотіло в горлі. А краватка на шиї Іващенка почала невблаганно надити її погляд. Раптом вона уявила, як одним стрибком перелітає через стіл і її ікла впиваються в горло цього самовпевненого нахаби, який думає, що це він тут мисливець! І як він заборсається, задихаючись у її хватці! О, хто-хто, а вона вже точно не попсує шкіри!..

Раптом зі світу зникли всі фарби, залишилась тільки разюча чіткість чорного й білого, а злякане дівча міцно замружило очі.

Лють зникла, немовби її змило з душі. Ірка із острахом розплющила одне око. Усе було, як і раніше. Світ знову сповнявся квітами, а одною-єдиною чорно-білою плямою був Іващенко в його білій сорочці й чорній краватці, котрий так само продовжував сидіти навпроти Ірки.

Ірка похитала головою. Це ж треба, які дурниці в голову лізуть! Ікла, хватка, шкіра…

— Якась я агресивна сьогодні. На сонці перегрілася, чи що? — ледь чутно пробелькотіла Ірка.

— Ти там не бурчи, ти слухай мене, дівчинко, — цілком заволодівши ситуацією, кинув Іващенко. — Адже ти вбивця! — Він звів долоню, спиняючи Ірку, котра аж скочила з місця. — Так, так, така маленька мила дівчинка, і при цьому справжня убивця! А я — твоя жертва! — Цієї миті він був схожий на кого завгодно, але зовсім не на жертву. — Ти переді мною дуже сильно завинила, правда? І доведеться тобі цю провину спокутувати. По-моєму, так буде правильно.

— Ну й чого вам треба? — похмуро спитала Ірка. Усе, що говорив Іващенко, страшенно їй не подобалось, але в його словах усе-таки була якась справедливість.

— А ти сама не здогадуєшся? — Іващенко навалився на стіл, зазираючи Ірці в очі.— Мені треба всього-на-всього повернути гроші, які викрав мій компаньйон.

— Та де ж я вашого компаньйона знайду?! — обурилася Ірка.

— Компаньйона — не обов’язково, мене цікавлять тільки гроші,— уточнив Іващенко.

— Я не вмію шукати. Ані компаньйонів, ані грошей. Я ж не мент! — усе ще пручалася Ірка.

— Мента я вже наймав, — нагадав Іващенко, — тепер мені потрібна відьма. А ти комизишся, не хочеш провину спокутувати. Яке ж ти негарне дівча. Прямо-таки безсовісне. Гаразд, не домовились по-нормальному, спробуємо інакше. Цікаво, тобі сподобається, якщо всі навколо дізнаються, хто ти насправді? Твої друзі, однокласники? Сусіди? Гадаєш, їм приємно буде жити поруч із відьмою? Та ж вони всі свої неприємності звалять на тебе! Ще й спалять, як у старовину, — Іващенко зловісно посміхнувся.

Нажахана Ірка зіщулилася на лавочці. У її збудженій уяві раптом постала темна ніч і юрба зі смолоскипами, а попереду чомусь та сама тітка, котра вигнала її сьогодні з базару. І вона веде натовп прямо до будинку, де за щільно зачиненими віконницями причаїлися вона й бабця.

Цієї миті кущі смородини розсунулися, і з них вилізла бабця.

— А чого ви мені тут дитину лякаєте? — звично взявши руки в боки, спитала вона. — То шо, ваша дитина, шо ви її лякаєте? Ідіть до своїх і лякайте, а мою не трогайте!

— У мене нема своїх дітей, шановна, — почав був Іващенко, але бабця відразу ж учепилася в його слова, як мисливський пес у свою здобич.

— Воно й видно, шо нема! Приїхав сюди, думає, як на «Мерседесі», то все можна! Ану геть звідси! — і бабця замахнулася на Іващенка кухонною ганчіркою.

Бізнесмен підстрибнув, перехопив ганчірку, що летіла прямісінько йому в пику…