Розділ без назви (1)

— Пусте, — відмахнулася. Швидким рухом щось поклала коло мене на стіл. Це виявилися кілька паперових купюр.

— А це для чого? — здивовано перепитав я.

— На дорогу. Не знаю як у вас, а у нас за проїзд у автобусі платять гроші. Ну і в місті може знадобитися. Я коли прала вчора ваш одяг — у вас кишені були геть порожні…

— Ну так мені їх вивернули ще у місті…

— От і добре. Вам знадобиться… — вона показала на гроші.

— Дякую, я обов’язково поверну. Тільки дістануся дому…

— Не беріть до голови, — сказала жінка і вийшла у справах надвір.

Я мовчки снідав, аж поки до кімнати не вбіг знадвору хлопчик.

— Привіт, чуваче, — махнув я йому рукою.

— Пливіт, — сказав хлопчик.

— Як там телятко?

— Нолмально, — відповів той.

— Слухай, а скільки твоїй мамі років? — спитав я малого.

— М… тлидцять… Тлидцять тли, — відповів малий.

Я знизав плечима. Жінка виглядала набагато старшою за свій вік. Я скуйовдив хлопцеві чуприну і спитав, чи він слухається маму.

— Слухаюсь, — відповів той.

У цей момент зайшла жінка і сказала збиратися, бо ніби вже під’їхав автобус. Я швидко встав, помахав малому та дівчинці і вийшов на вулицю за жінкою.

— Он там, бачте, автобус стоїть, — показала вона кудись рукою в кінець порожньої вулиці. — Я з вами, вибачте, вже до нього не піду, село все ж…

— Так, звичайно, не треба, — погодився я і додав. — Щиро вам вдячний…

— Бережіть себе, — мовила жінка. Я хитнув головою на знак згоди і, намагаючись не обертатися, попростував порожньою вулицею до автобуса.