Розділ без назви (1)

— Розумію… — тихо мовив я.

Я вийшов у коридор, аби переодягнутися, а коли знову зайшов до кімнати, то побачив, що господиня поставила на столі вечерю — яєчню, підсмажене сало, квашені огірки. Довго припрошувати мене не довелося, за мить я сидів за столом і наминав за обидві щоки. Господиня дістала і пляшку самогону, якого налила мені щедрою рукою майже повний гранчак.

— Випийте як ліки, — мовила вона. — Вам зігрітися треба.

Я взяв гранчак і майже одним махом перехилив, мало не обпікшись. У ньому було більше сорока градусів. Проте одразу відчув, як довгоочікуване тепло розливається по всьому тілу. Я закрив очі і провів долонями по обличчю, лише зараз зрозумівши, наскільки змучився.

— Я зараз приготую вам постіль, — почув її голос.

— Ви просто не уявляєте, який я вам вдячний. І якщо ви не проти — я наллю собі ще чарку…

Жінка знизала плечима:

— Та хоч і все — у мене однаково нема кому пити. А ваші речі я зараз виперу і повішу сушитися.

— І за це я вам постараюся віддячити. Згодом, коли дістануся міста. Мене, до речі, звати Андрій.

— А мене Марія.

— За вас, Маріє, — мовив я, піднімаючи чарку, після якої вже не міг говорити. Просто притулився до стіни і спостерігав, як жінка готує мені постіль, як здивовано розглядають мене діти, що повернулися знадвору. А потім я заснув.

Прокинувся від того, що мені в обличчя било світло. Якийсь час не міг зрозуміти, де я, і лежав у ліжку, прокручуючи в голові події останніх днів. Зрештою, встав з ліжка і, позбиравши з печі свій випраний і висохлий одяг, швидко одягнувся та й вийшов до Марії, що поралась у великій кімнаті господи.

— Доброго ранку, — привітався я.

— І вам доброго, — кивнула головою вона. — Як спали?

— Чудово.

— Ну і добре. Ось на столі сніданок.

— Дякую.

Я сів за стіл і почав снідати.

— Скоро буде їхати автобус у місто, можете на нього встигнути, — промовила не повертаючись Марія.

— Це було б справді непогано, — хитнув я головою. — І Маріє… я дуже вдячний за все…