Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Скоро вже, скоро. За місяць управимось… — торочив Нельсон про своє.

— Шо ж ми все ждем, рабой! Не живем, а ждем, поки день пройде! Один, другий, третій…

— Роби й собі шось. Так житуха коротша здається.

— «Роби-роби»… Луччє піти за Колючку та попроситься вже до Тих.

— Ти шо чешеш! Хто ми без свого Корита — голота кончена та рвань бездомна! А думаєш, по той бік Колючки луччє живуть?! Ну, чорнуху Вони п’ють. Так і ми скоро пить будем!

За вікном висівалися перші спори вересневого дощу. Нельсон підійшов до стіни — тієї, що ще зберігала геометричні каракулі покійного господаря цього дому.

— Диви: камінь-дерево вже завалили. Осталось трубу викотить на Корито, запхать у неї те дерево, підпалить і всунуть в одходи. Жар буде в трубі закритий і не промокне. Тепло дойде до чорнухи, і вона вибродить.

Божена навіть не глянула на креслення, які бентежили розум Нельсона. Відвернулася до протилежного кутка. Її плечі враз затряслися.

— Ну, шо таке? — розгубився Нельсон. — Якшо мерзнеш, то я пічку дам, оно чудо яке, і дров не треба. Не кисни, ну.

— Ти мене колись звав до себе жить, — ковтнула сльозу Божена. — А тепер чого не звеш?

Базука тугіше затягнув болти на фланцях й один із них тут-таки розламався навпіл. Майя дістала йому інший із коробки, запустила тонкі пальці поміж шайби, допитливо слухаючи дзенькіт металевих деталей.

— От, і це гниле! — обурився Базука. — А раніш на Кориті у людей були рідкі гвіздки — мені дід показував.

— Не було у тебе діда. Ґик, — перебив Гена, клацнувши кадиком. Він сидів поруч, демонстративно байдикуючи.

— Не мій дід, а чужий. То я тоді думав, що він мій. Та яка разниця! Гвіздки були такі, в тюбиках — білі-білі. Видавив — і воно засиха, і вже не зломиться, не трісне. А я лікарство з них робив. Бо коли холодно — то шо тре’? Дірки в голові затулить! Я у вухо собі заливав і так ходив, поки вітри дули. Ні разу за зиму не простудився.

У цей час Нельсон з іншими коритянами підтягнув повалене камінь-дерево ближче до полігону. Тепер у роботі допомагала Скирта — широкоплеча жінка з Депо, яку звіддаля часто плутали з чоловіками. Залучати односельців до толоки ставало дедалі важче, але з нею поталанило — витривала була робітниця.

До гурту прибився і дядько Момот. Глухонімий з народження, він добре читав по губах і часто вертів головою, щоб не прогледіти важливі діалоги трударів. Було в ньому щось дуже симпатичне, як у собаки, що розуміє значно більше, ніж говорить.

Чотири секції труби знову стали єдиним цілим. Нельсон по-хазяйськи стукнув носаком чобота об фланець, наче це була найбільш репрезентативна проба конструкцій на міцність.

— Підкотим до Корита, чи шо… — мовив він. — А як розвалиться по дорозі — Базуку не годувать.

— Ага, Базука винен, шо болта у вас нема крепкого, — насупився той. — Од тебе й так усі тікають, народ смислу в тобі не бачить. Сава був нудзип, і ти — лободзип. А ше як я піду…

— Ану, давай не пашталакай, — штрикнув Базуку ліктем Гектор. — Погнали!