Розділ «Тарас Антипович Помирана»

Засинав Нельсон паскудно, оскільки ділити один гамак з Боженою ще не звик. Перевертатися з боку на бік доводилося синхронно, а зі злагодженістю рухів у людей, які по-справжньому разом не жили, виникали труднощі. Боженин протез холодив йому литку, кінцівки плутались і не знаходили собі місця, пружини раз-по-раз скрипіли.

Врешті, він тихо сповз на підлогу, підмостивши під спину кілька цупких мішків, а за подушку взявши власний кирзовий чобіт. Гуготіло камінь-дерево в маленькій Савиній пічці, підсвічуючи куток гарячими зайчиками. Божена вже бачила перший сон — із тих каламутних марев, які ніколи не запам’ятовуються. Він же продовжував мучитися відчуттям невиконаної роботи, недодуманої думки, невідвернутої загрози. Тканина ночі видавалася Нельсону ненадійною підробкою, ширмою, за якою звивалися химери людського зла. І він, втягнутий у це кодло самим фактом свого народження, подумав раптом, що ні на йоту, ні на мить, ніколи не був по-справжньому вільним. Хвилини без сну тягнулися, як чорна смола. Щоб якось урвати їх, Нельсон устав, узувся і вийшов на сходи з неясними намірами.

У сусідніх квартирах ніхто не жив. Будинок вбирав довколишню темінь зіницями вибитих шиб. Протяг вламувався до під’їзду й прокладав мерзлий шлях на верхні поверхи. На бетоні пінився іній.

Знадвору долинув якийсь гомін і скрегіт. Долаючи острах, Нельсон зійшов на перший поверх, визирнув у ніч. Спочатку була глуха стіна пітьми, потім око звикло і вловило якийсь рух — якраз там, де вдень упав дерев’яний контейнер.

Підходячи, Нельсон уже міг розрізняти постаті, що ворушилися довкола вантажу.

— Е, шо за ханакус туто? — наважився поцікавитись Нельсон.

Від купи продовольства відділилася дивна рухома конструкція на колесах. Нельсон не зразу впізнав інвалідний візок, який штовхала поперед себе згорблена постать. У візок замість пасажира було посаджено кілька великих пакетів. На хвильку з-поза вороного полотнища хмар визирнув місяць, окресливши щербатий профіль попихача візка — то був Пабло.

Нельсон метнувся до контейнера, налетівши на якесь зовсім тонке і в’юнке тіло, яке тут же розчинилося в пітьмі. Дерев’яні борти було виламано, вміст кількох мішків розсипано навколо. Якась проява цупила велику коробку, обходячи Нельсона збоку. Він перерізав їй шлях.

— Куди волочиш?

Замість відповіді в живіт Нельсону болюче вп’ялося щось гостре, такий же укол він відчув і в грудях, задкуючи від нападника.

— Ше дать чи хвате з тебе? — спитав Веня, випробувавши на ньому свої імплантовані в кулак шипи.

У Нельсона з ран виступила кров, хоча, на щастя, глибокими вони не були. Веня хутко зник з поля зору. Натомість зі сторони Депо наближався якийсь тупіт. То біг хтось доволі кремезний, надсадно хекаючи і спотикаючись.

— Так я і знав! Позлазитесь, бестижі, та потравитесь, рехан! — зарокотав праведним гнівом Кабигроб, переводячи дух після бігу. — О жидь проклята, скільки народу ти вигубила! Горіть тобі!

Нельсон не встиг вичавити й звука, як Кабигроб плеснув із каністри чогось горючого на мішки з провіантом, чиркнув кресалом — і вся купа спалахнула. Від огненного стовпа врозтіч кинулися троє інших ланців, що досі лишалися непоміченими. Тріумфальний шал грав на лиці Кабигроба, поки полум’я розросталося, лижучи дерев’яні борти, мішки й картонні коробки. Враз стало гаряче. Стрельнула й зашипіла олія в розплавленій пластиковій тарі.

Проблему нежданого їстівного вантажу було вирішено без «терла». І все, на що Нельсон спромігся в цю мить, — то дотягнутися до пачки цукру-рафінаду, що лежала окремо в почорнілому піску.

Вранішній туман, як силіконовий герметик, заповнив усі проміжки між будівлями. Іти доводилось повільно, коригуючи маршрут із пам’яттю. Нельсон переступив поріг ангару. Запах мастил нагадав про дитинство з його безглуздими чарами нових відкриттів. Долівка, просякнута соляркою, мала чорно-сіру «камуфляжну» фактуру.

— Бро, ти де? — гукнув Нельсон, луною сполохавши голубів, що вуркотіли під дахом.

Брезент у кутку під дерев’яним стелажем заворушився. Гектор виткнув свою кострубату голову, труснув нею. Нельсон сів коло нього, тримаючись за живіт, — під шарами вбогих одеж синіли гематоми.

— Мамка все сниться. Видать, я винен тяжко, — зітхнув Гектор, тремтячи від холоду.

— Не винен ти нічо’, бро. На, пожуй та підем, — показав Нельсон кілька кубиків цукру.