Розділ «Тарас Антипович Помирана»

Майя лише печально подивилась на Нельсона і залишилася сидіти біля рову в нав’язливому товаристві Гени.

Трохи котили, трохи тягли. Вимушена близькість усіх цих людей викликала у Нельсона змішані емоції — чи то зворушення, чи то роздратування. Шлях пролягав там же, повз намет Горбатої Кет, і Гектор напружився, прискіпливо оглядаючи його. Мешканка цієї конструкції тут же не забарилась засвідчити свою присутність, відкинувши вхідний клапоть вицвілого тенту.

— А я вас виглядаю, — мовила Кет, вилазячи з намету на чотирьох.

— Ой, не начинай, — пригрозив Нельсон. — Ми тобі зла не хотіли, просто штирило од «колес».

— Та я й не кажу нічо. Мені оно як помогло, диви — рівніш ходить стала! — випросталась Кет. — Видно, розтрясло поперек, якийсь цемент з нього облупивсь. Як би так, шоб мені ше разок покататься.

— Тут тобі не покатушки, — з удаваною строгістю відказав Гектор.

— Так колись крутили отих, хто хотів у космос полетіть. Тіки дуже довго крутиться тре’, тоді може получиться, — уточнила Кет, заклавши руки за спину.

— Ну залазь, до Корита точно долетиш, а дальше вже якось сама, — пристав Нельсон на її прохання.

Кет делікатно затасували всередину труби і продовжили шлях уже по гладкому втрамбованому току. Усі кепкували з її методу самолікування. Лише Момот спантеличено роззирався, намагаючись збагнути суть цієї дивної операції.

Нельсон любив роботу і всіх цих горопах у ній. Якщо вже сонце щоденно намотує кола довкола Землі, думав він, то й людям годиться щось невпинно вертіти. Поки їхні руки штовхали трубу, він ніби розчинявся в цьому процесі, який, почавшись однієї миті, уже не міг закінчитись, не внісши якоїсь малої зміни у світ. І це Нельсона ощасливлювало, хоча й не надовго.

Біля підніжжя естакади, що вела на Корито, усі розслабились, умостили свої зади на холодному бетоні.

— Ей, ти там, вилізай, пгиїхали! — згадав Гектор про пасажирку Кет. Але жодної реакції не дочекався.

— Кет, ти шо? Ей, — зазирнув він у трубу. — Ти шо, стагенька!

Нельсон постукав у залізні двері із зображеною свастикою на них. Потім рвонув за ручку на себе. Вони зі скрипом відійшли.

— Ти тут? Знов у темноті сидиш.

— Я бачу все, шо мені видно, — відповів Капрон, наче павук із темного кутка.

— А Дана де?

— Де-де. Не твоє діло! — виліз Капрон із ящика протипожежного стенду.

— Птиця ше єсть? — змінив тему Нельсон.

— Жменя. На день-два. Та й та уже воня. Не краду я!