Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Куди?

— Точно не знаю.

— Тю. Та оддихни, тремтиш оно весь. Їв шось? — заманювала Майя у свої тенета.

— Ти за мене не парся, — відрубав Нельсон.

Вона була по-зміїному тонка. І тим більше виділялися її жваві вологі очі, які ніколи не тратили свого світла на споглядання Корита. Ріденьке, солом’яного кольору волосся на голові ворушив протяг. Майя підійшла до Нельсона, випорпала з кишені комбінезона жменьку рудих камінців однакової форми і розміру, простягла на долоні. Їхній різкий запах ударив у ніздрі.

— Це шо за муть? — захрумтів Нельсон, не приховуючи дводенного голоду.

— Котячі горішки, — повела плечем Майя.

— Ніштяк. Може буть… А ти чого з Генкою не мутиш? — перейшов він до головного.

— Гнилий він якийсь. І нудний. Тут, на районі, мужиків не видать — хробаки одні.

Вона м’яко взяла Нельсона під руку, він зауважив, як внутрішнє тепло підступило до грудей, до горла…

— Крак-крак, — долинуло звідкілясь.

Він без жодних пояснень рвонув з місця, находу закидаючи до рота рештки дарованого корму. Пробіг метрів сто, стишив ходу. Стало тоскно від якихось дурних передчувань і непоєднуваних поривів. Усе це змішалося в гримучу суміш, повисло на душі. Прожектор сонця спроквола шарив навколишніми вільгими спорудами. Десь попереду чувся якийсь шерех, скрипучі пташині діалоги порушували світанкову тишу. Нельсон беззвучно ступав, боячись загубити звукові орієнтири. За іржавими ремонтними естакадами, що стриміли, як завмерла біблійна сарана, вигулькнули дві хати з металевих листів, потім — скошені шиферні стіни й увігнутий дах. Він раптом згадав, що вже бував тут. Перед ним стояла хижка навіженого Кальмана.

Нельсон шарпнув двері, принюхався. Під ліжком було щедро розлито якусь фарбу чи оліфу, поруч біліла бляшанка без кришки. Концентрація випарів просто валила з ніг неадаптованого Нельсона. Кальман хропів, неприродно вивернувши набік голову й розкидавши ноги, — дивився свої токсичні сни.

Надворі щось зашаруділо, заскрекотало. Нельсон вибіг із хижки й обігнув її. Три ворони билися над рештками, які вигребли з землі. Вони нахабно оглянули візитера, а потім, перекрикуючись, відлетіли на кілька метрів, готові будь-якої миті повернутися. Із землі стирчали кості людської ноги чоловічого розміру — обгризені, недбало прикопані на невеликій глибині під задньою стіною Кальманового дому. З подзьобаної п’яти звисали ошімки шкіри.

«Шо я роблю, шо я роблю?» — пульсувало в голові У Нельсона. Першою думкою було огріти Кальмана чимсь важким і допитати. Ні, спочатку зв’язати, покликати у свідки сусідів… Але який сенс говорити з таким, надто коли він обнюхався до напівсмерті? Нельсон стояв над сплячим, голова йшла обертом. Він розумів, що сил чимдалі, тим меншатиме. Руки самі витягли з-під Кальмана ту вицвілу подобу подушки й зависли над ненависним лицем, блідим і деформованим.

Нельсон вискочив надвір. Вдихнувши повітря, озирнувся — поблизу нікого не було. Обриси халуп тендітно двоїлися. Селище спало, не маючи особливих занять, окрім поступового вимирання. Безхмарне небо простелилось над Коритом — недоречна висока нота в пекельній какофонії дня. Він змусив себе повернутися — годилося глибше прикопати кості Туза.

Після безцільних блукань околицями — майже опівдні — Нельсон набрів на бункер доктора Фрезе. Коло входу стояла вся його похнюплена артіль.

— Це все ти, все ти, лободзип! — накинувся на нього Пабло, весь у сльозах. — Захуру хребтину перебило! Ходить не може, а для спини деталей нема! Доктор на коляску пробує садить, а він пада. А тобі би все з чорнухою мутить — на нашій на крові! Кому тепер та чорнуха нужна, якшо любить стало нікого!

Нельсон чув його упіввуха, думки снували навколо того, куди подіти свої руки, які тепер здавалися хворобливими, запаленими, абсолютно зайвими органами, що вже відслужили своє, як який-небудь апендикс. Він враз побачив себе сміховинно чужим поміж цих людей, з їхніми образами, страхами, стиснутими п’ястуками, претензіями на куток іржавої житлоплощі й кавалок калорійного сміття, з їхнім скреготом зубів, протезів і завіс, генітальними порухами в довільному напрямку, фальшивими спогадами, високими пориваннями й злодійкуватими звичками, непідробними жалями й несміливими надіями, голодом і голизною, з їхньою трепетною підлістю, назовні вивернутою інтимністю, всезнайством і безпросвітною тупістю, ураженою гордістю, тотальними підозрами і щоденною боротьбою, щасливим самодурством і сліпою звитягою, і любов’ю, особливо з їхньою любов’ю.

— Я вам і так останнє оддав, — вирвалось у нього. — Я вам останнє, а ви… ханакус-рех.