Розділ «Тарас Антипович Помирана»

Гектор розвернув бурхливу діяльність посеред прибудинкової ділянки під Савиним вікном. Він уже вирив неглибокий окоп і тепер мостив над ним перекриття з арматури й залізного листа.

— Ти шо, мозок пронюхав, бро? — поцікавився Нельсон у родича.

— А може, пгавду Хамса казав — загиваться нам пога. Я от собі ковбаню готовлю, — нервово заговорив Гектор.

— Ану, глянь на мене! — прикрикнув Нельсон.

Гектор повернувся до брата повним страждання обличчям, чий трагічний вираз псувала лише чорна смуга під носом — витирав піт і намалював собі «вуса».

— Давно не довбешся нічим? Того тебе криє… — здогадався Нельсон.

— Мені мамка снилась, — заговорив, зриваючись на хрип, Гектор. — Кгичала на мене, пальцем тикала. Казала: не виходь нікуди, будь туто. А я їй: ма, я ж у тебе в животі сидю! А вона каже: от і добге, там і сиди, і нічого з нами не буде. Таке от, хе-хе…

Гектор стер п’ятірнею піт із лоба. У такому сум’ятті Нельсон його давно не бачив.

— Я ж не знав її, то як вона мені може сниться? Чого я її пізнаю, якшо ми чужі?!

— Ти, бро, не парся, — торкнув Нельсон брата за плече. — Мамку всі впізнають, яка б не явилась — жива чи мертва. Ти знай, шо вона тебе любила, і хвате тобі. Єсть чим упороться?

— Та нема! Вигогіло ж усе! — відвернувся Гектор.

— Ща, принесу, — кивнув Нельсон у бік будинку. — Я приберіг на чорний день.

— Та тут кажний день чогний, не настачишся, — промимрив Гектор.

Нельсон повернувся з двома контурними упаковками — по десять таблеток у кожній — і кухлем жовтавої дощової води.

— Ооо, це ловка шняга, — силувано всміхнувся Гектор, вилущуючи пігулки з чарунок. — Ловка… тіки сушить од неї, дялб.

Вони удвох спожили весь запас стимуляторів, і через годину видимий світ почало заливати барвами. Виглядало ніби дитина-бог узялася за розмальовку Корита і його околиць. Палахкотіли обгортки від шоколаду, оранжевим переливався поліетилен, жмути скловати стали кислотно-салатовими, брудний пісок — темним золотом. Навіть шестерня в голові Гектора набула відтінку благородної бронзи. Кольори — усі без винятку — милували око. З ними прийшла безтурботність, легкість рухів і слів.

Нельсон завів із братом невимушену бесіду і не припиняв дивуватися розкішному довколишньому калейдоскопу, в якому сміття було не просто сміттям, а щонайменше шедевром композиції. Кожен предмет посідав єдино правильне для нього місце, і Нельсон почувався безмежно вдячним за таку точність розташування всього, за таку зграбність і гармонію простору, а ще — за свою невипадкову участь у цьому благодатному пейзажі. Піт котився з лобів рясним діамантовим градом. Гектор приніс цілу каструлю води, вони черпали і пили, і кожен ковток живив якісь внутрішні струни краси, які так довго мовчали і врешті зазвучали на повну силу.

Душа бриніла нарозхрист, прагнула дружніх обіймів. Вулицею якраз чвалали люди з Гаражів — несли сплетені сіті на птахів. Нельсон покликав Веню і приязно замахав йому. Той у відповідь погрозив кулаком, із ударних кісточок якого стирчали свіжоімплантовані сталеві шипи. Але навіть це не внесло дисонансу в загальну ідилію.

Довколишня яскравість наснажувала організм. Хотілося діяти, та що там — вершити подвиги, долати пустелі й крушити гори, розганяти хмари і пускати дощі навспак. Нельсон випростався, гордовито випнув ребра. Гектор чухався так, наче його обсіло полчище бліх, але теж випромінював чистий ентузіазм.

— Тіло свербить, бо хоче робить, — пояснив Нельсон.