Розділ сьомий, у якому Катя стає дуже ввічливою

– Важко сказати відразу.

– Скажіть приблизно.

– Якщо це справді та сама книга… – вона побачила, що на його чолі, що розгладилось, виступив холодний і жалюгідний піт, – навряд чи на території України знайдеться покупець, здатний сплатити її істинну вартість. Але за кордоном такі аматори є. Утім, це, мабуть, не має значення, оскільки її все одно не можна продати. Згідно з легендою, цю річ неможливо вивезти з Києва.

– Ви глузуєте з мене?! – спалахнула Катерина.

– Аж ніяк, – мовив він із гідністю небіжчика в труні. – Просто якщо це справді та сама книга, яку згадує професор Чуб, то це легендарна книга українських Києвиць, у якій зібрано всі язичницькі та пост-язичницькі обряди й заклинання. Це дуже давня й дуже страшна магія роду, що почав своє існування ще до заснування Київської Русі. В усякому разі, так написано у Чуба, – пояснив він тужливо. – Отож, звичайно, у світі знайдуться цінителі таких раритетів. А з-поміж них є і мільйонери, і мільярдери.

– Вона так дорого коштує? – з неприязню зіщулилася Дображанська.

І думка, що зародилася в ділянці її потилиці, сформувалася негайно в конкретне й неприємне запитання: «Він із Ними заодно? Чи могли Вони розрахувати, що я відразу кинуся до нього? Так, легко!»

– На світі, голубонько моя, Катерино Михайлівно, є чимало людей, що заграють із сатаною, – озвався директор скорботно. – І деякі з них сповідують цю релігію дуже серйозно. Думаю, років сімдесят тому відомий вам Адольф Гітлер віддав би за вашу книгу третину своєї країни. Недаремно його прибічники вивозили наш чорнозем вагонами.

– Чорнозем? – збентежив Катю такий нелогічний перехід на сільськогосподарські теми.

– Уся справа в землі. Так стверджує Чуб… І такі, як він, будуть завжди.

– Так ви можете знайти мені покупця?

– У вас є потреба в грошах? – відчужено поцікавився підкуплений директор.

Катя мовчки кивнула, чекаючи продовження.

– Але на таку угоду знадобиться багато часу, – понуро мовив Віктор Арнольдович. – Крім того, доведеться провести експертизу, щоб установити істинний вік книги. Що ж до її достовірності в іншому плані, тут нам довідок ніхто не дасть, але я впевнений.

– А чому, власне, ви так упевнені? – процідила вона, через силу маскуючи гнів.

– Тому, голубонько моя, Катерино Михайлівно, – відповів директор глухо, – що я знаю вас уже три роки. Досить добре, щоб зрозуміти: ви неймовірно зайнята людина і ніколи не зубритимете напам’ять шістсот сторінок малозрозумілого тексту тільки для того, щоб посміятися з такого старого, як я!

– Це не відповідь, – спокійно зауважила Катерина.

– Що ж, я дам відповідь, – стомлено погодився він. – В описі цієї книги у професора Чуба значиться, що істинна Києвиця прочитає її без зусиль, навіть якщо за волею долі вона народиться в чужій країні й не буде навчена рідній мові. – Він простягнув їй барвисту брошуру й байдуже підкреслив нігтем згаданий абзац.

– А що таке Києвиця? – відреагувала нарешті на незнайоме слово Катя.

– Києвиця, – ввічливо пояснив директор, – походить від слова «Київ» і означає – відьма. Я можу показати вам у словнику Даля.