Розділ сьомий, у якому Катя стає дуже ввічливою

Дарина Чуб, яка простувала попереду, вже тримаючи напоготові один із трьох дивовижних ключів, прискіпливо оглянула двоє дверей без будь-яких розпізнавальних номерів і табличок, вирішуючи, які з них ведуть у вежу, і навіть про всяк випадок виглянула у вікно.

– Ці, – проголосила вона переконано. – Тільки ось, – засумнівалася вона раптом, – чи ввічливо це – так уломлюватися? Може, краще спочатку подзвонити?

– Обійдуться, – роздратовано пирхнула Катя, рішуче відтісняючи її плечем. – На мою ввічливість нехай не розраховує. Пусти.

Вона витягнула з сумки персональний дублікат й із загрозливим виглядом вставила його в замок, – котяча голова ключа безшумно обернулася, високі двері поїхали всередину. Катя безстрашно зробила крок у коридор і запитально поводила очима вліво-вправо.

– Гей, є тут хто? – погукала вона.

Дарина і Марійка рушили за нею.

Коридор був величезним і темним, зі стелею, що йде в небо, він без зусиль уміщував у себе незліченну кількість шаф.

– Є тут хто-небудь? – по-начальницьки голосно гаркнула Катя, роздосадувана цілковитою тишею.

Дарина, енергійно поплескавши по стіні, намацала металевий вимикач, – на чотириметровій висоті спалахнула старовинна п’ятиріжкова лампа. І вони побачили, що в завішеному золотим плюшем отворі кімнати, немов актори, що з’явились із-за куліс на заклик оплесків, стоять три різномасті кішки й насторожено дивляться на них.

– Вау! – здивувалася Чуб. – Та тут їх ціле стадо.

Перший, поза сумнівом, кіт, розміром з великого спанієля, чорний і лобатий, з важкими лапами й одним відважно надірваним вухом, злісно вискалився у відповідь і, спружинивши чудовим двометровим стрибком на ближню шафу, зашипів на них, грізно вигнувши спину. Друга, біла, задумливо підняла передню лапку, ніби вирішуючи, підійти до них ближче чи не варто. Руда невпевнено замурчала.

– Які милі, – розчулилася Марійка й потяглася рукою до білої, щоб погладити. Але та демонстративно відступила на крок, не зводячи з неї серйозного вивчаючого погляду, в якому, втім, не було й тіні страху. Руда ж, навпаки, негайно зірвалася з місця й, утробно, голосно муркочучи, сама полізла під простягнуту долоню, виявляючи повну готовність до цієї дивної процедури.

– Ненавиджу кішок, – гидливо сказала Катя. – У мене на них алергія!

– На відьомських кішок не буває алергії, – засперечався з нею спокійний жіночий голос.

Трійця нервово закрутила головами в пошуках хазяйки будинку, навіщось рекомендованої їм у чоловічій статі.

– Де ви? – не витримала Катя, з підозрою вдивляючись у золотисту завісу.

– Я тут, – сказав голос, акуратний і ретельний, як у телевізійних дикторів 80-х років. – Мене звуть Беладонна.

Очі дівчат одночасно схрестилися в одній точці, біля самої підлоги.

– Чорний – Бегемот, а руда – Ізида. Але ми звемо її просто Пуфик.

Біла кішка розкривала рот, а звідти…