Розділ двадцять шостий, у якому все горить синім полум’ям

Марійка незадоволено поворушилась і почухала ніс. його лоскотали краплі дощу, одна з них, велика й волога, упала в око. Паскудний струмінь тік із даху просто їй за комір.

Марійка повільно сіла. Світ гойдався в неї перед очима. І разом із ним погойдувалися двоє, висячи в розкресленому дощем повітрі, – Катя й Дарина, що сиділи одна за одною на двомісній мітлі, неймовірно схожі зараз одна на одну, замурзані, брудні, голоногі, з однаковими перелякано-радісними обличчями.

– Ти зачепилася за балкон? Яка ти молодчина! – з істеричною сльозою закричала Дарина Чуб. – Ти мала загинути! – з недоречною радістю оповістила вона. – Тебе так кидало!!! Боже…

– Я не встигла тебе схопити, – переполохано попросила вибачення Катя, сповзаючи з мітли. – Яке щастя! Якби ти загинула…

– Моя подружечка! Моя дівчинка! Моя Марусечка! – сплигнувши на балкон, Чуб почала пристрасно трясти Марійку в обіймах.

– Я ж просила… – стомлено пхикнула та.

– Не буду! Не буду. Марійко! Любенька, що б я без тебе робила? Але ти в мене молоток… Це крутизна тебе врятувала. – Випустивши любеньку, Дарина зі знанням справи оглянула простір під ними. – Бачиш? Із того боку другий поверх майже як перший. Вау!!! Ну треба ж, – розвеселилася вона ще крутіше. – Ну, прикол! І не вір після цього! Марійко, ти взагалі знаєш, чий це балкон?

– Ні. І не кричи так… – слабко попросила та.

– Та це ж будинок твого Булгакова! – заволала Дарина вголос. – Он! Дивися! Якщо ви його правильно повісили…

Спираючись на руку подруги, Марійка звелася на ноги і, подивившись униз, побачила рідну бронзову маківку Михайла Опанасовича, в правильності місцезнаходження якої вона не сумнівалась, і, машинально поклавши руку на груди, намацала там важкого великоголового ключа від заповітного будинку № 13, у два з чвертю поверхи ліворуч, у два – праворуч, а з двору – в один.

Але це, мабуть, була вже зовсім інша історія… А нині Марійку здивувало тільки те, наскільки не здивував її цей «випадковий збіг». Її не дивувало більше нічого, навіть факт, що велика і владолюбна вода бігла тепер по чорному камінню Андріївського безневинними і численними струмочками. Вивернувши голову, Марійка спробувала розгледіти пожежу на вершині Верхнього Міста.

– Не бійся, все згасло! – вгадала її занепокоєння Чуб. – Раптом як прорвало! Знизу! І дощ згори. Ми з Катею ледве встигли в мітлу вчепитись, а вже вона нас винесла. Просто як в анекдоті. Дружина: «По-моєму, я забула вимкнути праску». Чоловік: «Нічого, я забув вимкнути воду!» – Дарина хвацько зареготала. – Самі від свого порятунку ледве врятувалися…

– А липа врятувалася? Липа Петра Могили? Їй було 350 років! І вона згоріла?

Дивно, але Марійка не відчувала перемоги. Тільки втому і порожнечу.

– Ну, ти вже хочеш усе й відразу! – знехтувала її песимізм Чуб. – А знаєте, що найприкольніше? Купала – свято Вогню і Води! Ось уже ми відсвяткували, так відсвяткували за повною програмою!!!

– Чуєте? Звідки це? – прислухалася Катя.

Зарождалися три відьми

На Петра та на Івана… –

линула звідкись тиха пісня, виткана з безлічі голосів.

Перва відьма