Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Удруге чую про дурдом, і мені стає страшно — що, як мене і справді туди відправлять? Дівчата казали, що там прив’язують до ліжка і б’ють електрошоком, ще й на вулицю не випускають, тримають, як у тюрмі. Минулої весни з дитбудинку одну дівчинку забрали в психлікарню, то її ніхто більше й не бачив — звідти перевезли до якогось інтернату. Може, та дівчинка теж була такою, як я?

Груня дивиться на мене співчутливо і, коли ніхто не бачить, потай гладить по голові та простягає дві пігулки. Взагалі-то сьогодні вранці я вже пила ліки — свою добову норму. Але після такого дня… Мабуть, Груня хоче, щоб я заспокоїлася і не розхворілася, тому збільшила дозу. Тільки встигаю запити водою пігулки, як чергова вихователька, якій через мене не вдалося доплести свою білу серветку, штурхає мене в плечі.

— У карцер, бігом! Щоб назавжди запам’ятала цю втечу!

Дитбудинівський карцер — підсобка, маленька комірчина в прибудові. За мною клацає замок. Розглядаю свою тісну в’язницю: вона без вікна, з лампою-жарівкою, що ледь-ледь блимає на стелі, під стіною старий тапчан із клаптями вати, що повилазили з-під засмальцьованої обшивки, у кутку лежать якісь залізні інструменти, кілька лопат і березові віники-дряпачі для замітання подвір’я.

Враз перестаю хотіти спати. У цьому карцері не тільки темно, але й чомусь дуже холодно, так холодно, що я цокочу зубами. Щоб зігрітися, починаю бігати і стрибати — з підлоги на тапчан, з тапчана на підлогу. Раптом відчуваю, що хтось дивиться на мене. Приглядаюся — в кутку сидить Клаповух і пильнує очима за кожним моїм стрибком. Коли він сюди прошмигнув? І як? Адже двері зачинили з того боку, щоб я часом знову не втекла. Вочевидь, він сидів тут ще раніше, до мого ув’язнення. Ну тепер мій Клаповушок від мене не втече! Нарешті я його обніму! Нарешті!

Підходжу до пса. Клаповух вишкірює зуби і сердито гарчить. Шерсть на ньому стає дибки і світиться червоно, очі зблискують зелено. Ще мить — і він кинеться на мене, схопить іклами за горло. Чомусь я впевнена, що цей оскаженілий лютий пес обов’язково вчепиться саме в моє незахищене горло. Затуляю руками шию і кричу.

Кричу дуже довго. Пес гарчить і дихає мені в обличчя. З його пащі смердить так, що мене аж нудить. Блюю і знову кричу. Ніхто не йде на допомогу, бо ніхто, мабуть, і не чує мого крику. Комірчина знаходиться в господарському корпусі, до неї навідуються тільки двірник і завгосп. Завгосп — рідко, зовсім рідко. Бо якби він брав інструменти до рук частіше, то в нас не протікали б постійно крани, не стояли б калюжі під умивальниками і двері до кімнат зачинялися б нормально. А двірник, дід Михалко, сьогодні вже замітав подвір’я і тепер з’явиться тільки після нового снігопаду. В усякому разі, до ранку на чийсь прихід нічого й сподіватися.

О ні, хтось таки прийшов. Грицик. Став біля дверей і дивиться. Прошу його вгамувати Клаповуха. Але Грицик тільки заперечно хитає головою і починає відступати.

— Це не Клаповух, я не знаю цього пса.

— Мамо! — кричу. — Мамусю, врятуй мене!

Кличу маму і розумію, що намарне, бо як же вона мені допоможе, коли її немає на цьому світі. Але мама вже поспішає на допомогу: рукою відпихає пса і той стихає, втікає, зменшується, зникає в сутінках. Мама свариться йому вслід пальцем, а тоді гладить мене по голові.

— Люлі-люлі-люлі,

Налетіли гулі,

Сіли на воротях

В червоних чоботях.

Мамин голос такий тихий і такий лагідний. Схлипую, заплющую очі, згортаюся калачиком біля мами.

А ворітця скрип-скрип,

Наша доня спить, спить…

Прокидаюся від того, що хтось щосили торсає мене за плече. Торсає і торсає, аж мені під лопаткою починає боліти. Розплющую очі — через відчинені двері до комірчини сотається синювате світло, наді мною схилився дід Михалко.

— Жива, — полегшено зітхає він, коли я нарешті ворухнулася. — Слава Богу, жива!