Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Я думала, що «дєтдом» — це один дім, хай великий, але один. А за мурованою огорожею, де я опинилася, — кілька будинків. Той, в якому живуть діти, називається спальним корпусом. У другому, в протилежному кінці довгого двору, — школа. А між ними є ще невелика двоповерхова споруда, де знаходяться кабінет директорки, медичний пункт і харчовий блок. Мабуть, це правильно, що їдальня саме там, біля начальства. Бо якби її облаштували у спальному корпусі… Ой, що то було б! Та ми від самих запахів їжі подуріли б.

Усі будівлі стоять на невисокому горбочку, а на схилі, що збігає від нього до видолинку, — старий і доволі запущений садок, в якому хаотично насаджено всього потроху. Дівчата кажуть, що колись цей сад належав якомусь багатому панові, в ньому й досі збереглися піщані доріжки, а поміж кущами, що ближче до огорожі, на початку літа можна надибати трускавки. Ягоди — давно здичавілі, маленькі, мало схожі на полуниці, вони й зачервонітися не встигають, бо на них чигають вже від появи пуп’янків і обривають зеленими — кому пощастить. Зараз кінець літа, трускавок немає, зате поміж липами, висадженими по одному краю саду, із землі вилазять печериці. Настя навіть пробувала їсти їх — сирими.

Моє знайомство з садом відбудеться трохи згодом. Спершу мене відправляють у лазню. Я ще ніколи не була в лазні і не роздягалася перед чужими людьми. Але жінка, яка доправила мене сюди, навіть не думає виходити.

— Намилюйся добре! І три себе мочалкою! Не лінуйся! — командує і поклацує великими ножицями.

Навіщо їй ножиці? Що вона має різати?

Витираюся рушником, від якого дуже чути хлоркою, і вже збираюся одягатися. Але жінка каже, щоб я не поспішала: спочатку вона проведе «санітарію» з моєю головою, бо ще бракувало розвести тут воші, та й хто буде морочитися з розчісуванням і заплітанням моїх «патлів».

Ножиці клацають уже наді мною, а на підлогу падає моє волосся. Темні пасемця скручуються кільцями. Поки я, коротко пострижена, одягаюся в казенний одяг, жінка змітає їх віником, збирає на совок і викидає у смітник. Мені так шкода кучериків, що сльози мимоволі течуть із очей.

— Не нюняй! — каже жінка. — Тільки б тої біди, що коси. Вони хутко відростають, їх ще тут стригти — не перестригти.

У спальні нас восьмеро. Після відбою в усьому спальному корпусі вимикають світло. Це сигнал, що пора спати. Надворі ще не зовсім темно, сон не береться. Дівчата прикидаються, що сплять, але за кілька хвилин починають вовтузитися. Одна дістає з-під подушки сухарі і гризе їх так, що на всю кімнату чутно. Інша зривається з ліжка і шпурляє в неї подушкою.

— Щуриха! Щуриха паршива! Не гризи! Знов накрала сухарів у їдальні? — кричить та, що кинула подушку. — Настя-трясця ненажера — полюбила офіцера! Я тобі зараз твої гризаки повибиваю! А завтра розкажу директрисі, яка ти злодійка…

Звук гризіння стихає. Тепер дві подушки летять по тій самій траєкторії, але вже у зворотний бік.

— Донощиця! Підлизниця! Дурнувата Олька — в язикові колька!

Хтось стає на захист Насті, яка сьогодні чергувала в їдальні і запаслася сухарями:

— От будеш ти, Олько, чергувати, то хіба не сховаєш собі щось? А за доноси можна і в морду получити.

Але більшість дівчат підтримує «донощицю», і не тому, що красти погано чи так «весь дєтдом без сухарів зостанеться і з чим тоді чай пити?», а через те, що від того Настиного гризіння в них самих слина в рот набігає і шлунки зводить.

У спальні вже суцільний гармидер. У повітрі літає пір’я з розірваної подушки. Хтось когось б’є, тягаючи за коротке волосся, хтось плаче. У хвилину, коли битва сягає апогею, спалахує лампа і на порозі постає чергова вихователька.

Вранці ми залишаємося без сніданку. Всі восьмеро. Такий закон покарання: один за всіх, усі за одного. Але наступний вечір також не обіцяє миру. Настя й Олька метають одна в одну такі блискавки, що в повітрі пахне грозою. Зрештою вихователька помічає ті постріли очима і переселяє Настю в іншу спальню. Олька залишається з нами.

У класі нас тридцять двоє. Всі дівчатка однаково пострижені, хлопчики також, але більш коротко, всі в однакових піджаках і черевиках. Дехто ще й читати добре не вміє, вимовляє слова по складах, як першачок. Дехто таблички множення не знає. І це в дев’ять років! Мені нудно їх слухати й ніскілечки нецікаво сидіти на таких уроках. По правді, я на них нічого нового не навчуся. Поки вчителька змушує читати і рахувати «відсталих», сиджу й думаю про маму і тата, про братика, якого ми навіть не встигли назвати, про бабусю Ганну та дідуся Платона, якого я ніколи не бачила. Думаю про Ожинку. І чого наше село так назвали? Може, таку назву дав йому сам Бог? Глянув із неба, побачив, що воно схоже на ягоду ожини, і сказав: «Ожинка». А може, тому його так назвали, що в лісах навколо села росте багато ожин? Цікаво, а як там мій Клаповух? Чи ще тужить за мною? Чи вже забув? Чи годує його Грицик? От би хоч разочок побачити свого Клаповушка!

Ми таки побачилися. Це сталося перед Новим роком. Я вийшла з притулку, глянула на ворота й обімліла. Навпроти, по той бік дороги, непорушно сидів Клаповух. Він мовчки дивився на мене. На тлі снігу, оповитого присмерком, аж світилася його рудувато-кавова шерсть. Я тихо покликала Клаповуха. Він не озвався і не ворухнувся. Тоді я закричала на весь двір. Але він тільки дивився — сумно і докірливо, ніби хотів сказати: «Навіщо ти покинула мене самого?»

Тоді я полізла на ворота, щоб вибратися з території дитбудинку. На бетонній стіні, що оперізує двір, немає жодного виступу, а на воротах можна зачепитися ногами за поперечки. Хтось із дітей сказав черговій виховательці. Вона прибігла і стягла мене. Я просила її відчинити ворота хоча б на одну-єдину хвилинку, бо там сидить мій песик, мій Клаповух, він же стільки пробіг від села аж сюди, щоб мене побачити. Вихователька сказала, що ніякого собаки там немає, а я або брехуха, або з бзиком у голові, але тоді мені місце в дурдомі.