Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

За висотним будинком відкривається великий круглий майдан. Навколо нього півколом розташовані старовинні будівлі. А в центрі стоїть висока прикрашена ялинка. Біля неї, на дерев’яних підмостках, — Дід Мороз і Снігуронька. Спочатку мені здається, що це живі люди, перевдягнені в Мороза та Снігурку. Торкаюся руками, а вони — просто великі ляльки. Клаповух оббігає ялинку і біжить далі, але я вже не маю сил іти за ним — ноги не слухаються, голова під шапкою-вушанкою спітніла і дуже болить. Перед очима розпливаються різнокольорові кола. Сідаю на дошки, вмощуюся поміж Дідом Морозом і Снігуркою, і тієї ж миті мене підхоплює на свої теплі хвилі сон.

Рудувато-жовті тони осені. І хата — як осінній листок: червонясто-руда черепиця, вохристі стіни. Біля хати — бабуся, тато і мама з білим згорточком на руках. Стоять перед хвірткою і дивляться на мене — точнісінько так, як на тій світлині, яку я так і не змогла забрати з дому. Спочатку думаю, що в мами на руках я, і дивуюся: хіба можна дивитися на саму себе? Але ж бабуся Ганна казала, що биндочка на моєму одіяльці була рожева, бо ж я дівчинка, а тут — блакитна. Значить, мама тримає на руках не мене, а братика. Може, вона і мені дасть потримати його? Простягаю руки, нетерпляче ворушу пальцями, але всі троє починають відступати, віддалятися. Хочу наздогнати їх і не можу, бо дуже стомилася. Ноги підкошуються, падаю на подвір’я, прямісінько у траву. Трава пахне яблуками. Мені стає тепло і спокійно.

— Скільки добра пропадає, — каже Грицик.

Він сідає на стільчик, виймає з кишені складаного ножика і починає різати яблука, нарізає тоненькими кружальцями, нанизує на нитку. Клаповух бігає за горобцями, весело помахує хвостиком.

Клаповух… Як же він міг покинути мене? Це тому, що тоді я покинула його. Але хіба я винна? Мене саму забрали.

Хтось трясе мене за плече, смикає за носа, ляскає по щоках.

— Прокидайся! Та прокидайся ж… твою мать!

Не хочу прокидатися. Хочу спати, хочу до своєї хати, біля якої Грицик нарізає кружальцями яблука. Але хтось так боляче б’є по обличчю, що я таки розплющую очі.

— Жива? Ану піднімайся! Кому сказано? Зараз же вставай!

Двоє міліціянтів у зимових кожушках і сірих шапках-вушанках якусь мить чекають, а тоді хапають мене за руки і підводять. Спросоння не можу зрозуміти, чого вони до мене причепилися і що їм треба.

— Ти де живеш? — запитує вищий. — Де твій дім?

— Немає, — шепочу.

Вони не вірять: так не буває, щоб у дитини не було свого дому.

— Та ж вона з сиротинцю! — здогадується другий, нижчий. — Я недавно одного на вокзалі ловив. Вони всі так одягнуті.

Вищий щось записує, з кимось зв’язується по рації, щось пояснює. Мене несуть до машини з синьою блимавкою, кидають на сидіння і везуть. Мені байдуже куди. Дуже хочеться спати і їсти. Спати і їсти…

Машина зупиняється перед ворітьми. Дитбудинок? Звісно, дитбудинок. А куди ж вони мали мене привезти? Біля воріт уже цілий гурт: директриса, вихователька, Груня, кілька дівчат і хлопців.

— Приймайте пропажу! — каже вищий міліціянт. — Чого ж ви не дивитеся за дітьми? Ще трохи — і замерзла б дівчинка.

Патрульні йдуть до кабінету директриси, кажуть, що мають скласти протокол про моє затримання та щасливе повернення. Директриса просить їх обійтися без протоколу. Новий рік, свята, навіщо ці формальності? Вона все розуміє, всі ми люди, треба одне одному допомагати.

Втечі з притулку — не така вже й рідкість. Утікачів зазвичай суворо карають і записують до «чорного списку». Тепер у ньому і я. Директриса Лариса повідомляє мені про це так, ніби збирається таврувати моє чоло. Перед міліціянтами вона стримувалась, а тепер дає волю своїй злості й не добирає слів. Виявляється, я, невдячна, здійснила втечу в особливий день, коли до неї приїхали поважні гості з Києва — батьки її майбутньої невістки. «Всього-на-всього якихось три дні береш для себе, щоб присвятити тільки своїй сім’ї. Всього три дні! І ось на тобі — знаходиться якась мала волоцюга, яка зводить нанівець усі твої плани». Вона дивиться на мене так, ніби я когось убила чи принаймні обікрала банк.

Намагаюся пояснити, що навіть не думала втікати з дитбудинку, а через ворота перелізла, бо побачила свого Клаповуха. Мені хотілося його погладити, але він побіг, і я подалася за ним. Директриса враз наче навісніє. Кричить, що тепер я на обліку в міліції, але якщо буду й надалі чортзна-що вигадувати і плести нісенітниці про якогось неіснуючого собаку, то опинюся не в дитбудинку, а в дурдомі — таким, як я, місце саме там. Та нас усіх звідси треба перевести туди, всіх до одного!