Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Пояснюю, що тато назвав Іриною, так і в метриці записано. Але мама завжди називала мене по-своєму — Ірис. Я більше звикла до другого імені, бо так тривалий час називала мене мама, а тата з нами не було.

Доктор Сніг перепитує, чи живі мої батьки. Мовчу. Чи сам не може здогадатися? Якби вони були… Хіба ж до сиротинця відправляють дітей, у яких є батьки?

— Грунечко! Принеси нам із кухні чайку! Мені й… пацієнтці! — гукає доктор Сніг і сідає за стіл.

— З печивом, Борисе Марковичу?

— Ти хочеш печива, Ірис? — доктор Сніг переадресовує Грунине запитання мені.

Заперечно хитаю головою — ні.

Звісно ж, мені хочеться печива, навіть дуже хочеться. Але що тоді подумає доктор Сніг? Що нас у дитбудинку не годують? Директриса Лариса наказувала нам дякувати та відмовлятися від гостинців, хто там що не пропонував би. Бо тільки так поводяться чемні, виховані діти.

— Тільки чай, Грунечко! Тільки чай! Але справжній, а не те, що ви тут називаєте чаєм.

— Авжеж, Борисе Марковичу! — вже здалеку озивається Груня.

— То як ти, Ірис, тут почуваєшся? Не дуже ображають тутешні? — доктор Сніг обертається і знову уважно розглядає мене, ніби поглядом хоче пробратися аж усередину моєї голови. Мені стає трохи моторошно від того погляду.

Голос його рівний, без будь-яких підйомів і спадів, а на обличчі — усмішка. А мене давно ніхто не запитував, як я почуваюся і про що думаю. Тож мені кортить розповісти йому про все. Геть про все! Найперше, звісно ж, про Клаповуха. Бо ніхто не вірить, що мій пес прибігає до мене аж із Ожинки.

Розказую, як мама привезла з міста цуценя — таке маленьке, як моя в’язана жовта рукавичка, як ми з ним гралися, як воно мене захищало і як ми розлучилися.

Доктор Сніг усміхається. О, він мене добре розуміє, дуже добре. В них удома колись також був пес — німецька вівчарка, — якого він страшенно любив. Звали його Шуриком.

— Хіба собак називають людськими іменами? — дивуюся.

— Батько назвав собаку так, як звали його старшого брата, з яким він вічно ворогував, — сміється доктор Сніг. — Старий мій був той іще оригінал! І ду-у-у-же любив випити. Завдяки Шурику не одну пляшку горілки заробив. Як? А ти послухай, от послухай. Вівчарки дуже розумні, одні з найрозумніших собак у світі, а ще вони добре орієнтуються на місцевості.

Поїхав якось мій старий до районного центру, а це за двадцять п’ять кілометрів від села, зайшов до знайомого, почав перед ним вихвалятися: наш Шурик і те вміє, і так може, і служить, і лапу подає, і сховані речі знаходить та приносить, і сліди «читає». Знайомий батька аж загорівся. «Продай, — каже, — собаку». — «Бери. Дві пляшки — і він твій. Тільки зачини десь і постережи, поки я додому доїду, бо він може мене наздогнати». Знайомий не повірив, але про всяк випадок зачинив пса в хаті.

Приїхав батько додому без собаки. Я в сльози: «Де наш Шурик?» А він сміється: «Завтра прибіжить». — «А як не прибіжить?» — «Прибіжить!»

Вранці виходимо з хати — Шурик лежить перед дверима і хвостом помахує. Двадцять п’ять кілометрів пробіг і не заблукав — прийшов прямісінько додому. Потім батько ще не раз такі продажі влаштовував. Я також не раз і не два бився об заклад із хлопцями, і Шурик допомагав мені вигравати. От, який розумний пес був!

— То якби він вас розшукав, якби прибіг здалеку, ви вийшли б до нього? Вийшли б, правда ж? Навіть якби довелося через ворота перелазити? — допитуюся.

— Звичайно, — запевняє мене доктор Сніг. — Собака іноді кращий друг, ніж людина. А друзями треба дорожити.