Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Ніяк не можу второпати, як опинилася в цій тісній конурі, чому сплю одягнута і взута. А коли згадую, починаю злякано обдивлятися всі кутки. Собаки немає в жодному з них. А може, його й не було? Може, він мені тільки наснився? А мама?.. Ні, мама справді приходила. Я ж чула, як вона співала.

Двірник наказує хутчіше вставати і бігти до їдальні пити гарячий чай. Але чи маю я право сама виходити з цього карцеру? Що, як директриса Лариса ще суворіше покарає за те, що її ув’язнена самовільно залишила «камеру-одиночку»?

— Бігом біжи! — дід Михалко штовхає мене в плечі і тихо лається. — Анцихристи! Бога не бояться навіть у день його Рождества. Біжи! Кому кажу? Лариска наша сидить вдома і шампаню попиває, вона вже й забула про тебе. А ти ще трохи посидиш тут і задубієш навіки-вічні. Уже й так замерзла, як заячий кізяк.

До вечора я вже метаюся в гарячці і марю. В мареннях знову і знову являється собака: то лагідний, із висолопленим язиком і докірливим поглядом, то страшний, із вишкіреними зубами. Іноді він перетворюється на червоного вовка або на дракона з вогненною пащекою. Від тієї пащеки несе таким жаром, що я також починаю палати. Весь час ховаюся від страховиськ, шукаю рятунку то в кучугурі снігу, то за деревом, то за будинками. Усе кудись біжу, біжу, біжу, падаю, підводжуся і знову біжу. Від того безперервного бігу коле в боку та переймає дихання. Гукаю маму, вона являється і хутко зникає. Прошу її не покидати мене, але вона не може зостатися надовго — їй треба до мого маленького братика.

На п’ятий день гарячка спадає, залишається тільки гавкучий кашель. Дитбудинівська лікарка Дарина Данилівна, яку ми називаємо Дада, каже, що це всього-на-всього ларингіт і що цього разу я дуже легко видряпалася. Пробую пояснити лікарці, що під час прогулянки з Клаповухом аніскілечки не змерзла, навпаки — навіть спітніла. Задубіла ж уночі в підсобці, бо там не опалюється. І хоч я спала в шапці-вушанці й пальті, однак було дуже холодно.

Вона сердиться:

— Мовчи! Мовчи і слухай! На другий раз тебе вкинуть у підвал до щурів. Знаєш, які в нашому підвалі щурі? Як коні! Може таке статися, що й випадково забудуть тебе там. А потім не дуже довго будуть шукати — не велике цабе. Тож не здумай ще колись так зганьбити дитбудинок, де тебе, невдячну, годують, одягають, уму-розуму навчають. Ти ж своєю пустою головою навіть зрозуміти не можеш, скільки через ці ваші втечі клопотів у Лариси Пилипівни та й у всіх нас. Добре, хоч цього разу директорці вдалося договоритися з міліцією, щоб не було витоку інформації. А то б тут уже ходили і журналісти, і представники управління освіти й санстанції, і комісії всілякі, і прокуратура. Бо чогось же ви, дурнуваті, втікаєте звідси. А їм треба знати причину. А може, й не треба, вони й так знають, хто ви, але кудись вище звітувати мусять.

Не розумію, що таке витік інформації, якого директрисі Ларисі цього разу вдалося не допустити. Зате добре розумію: мені справді треба тільки мовчати і слухати інших, бо слухати мене тут ніхто не збирається.

І чого ця Дада така злюча? Медсестра Груня — повна її протилежність. Вона балакуча, жаліслива і ще молода, всього кілька років, як закінчила медичне училище. А Дада — сувора та мовчазна, з пречорним фарбованим волоссям, скрученим на потилиці в балабушку, і темними вусиками над верхньою губою. А вже як заговорить… Може, це через вуса вона така? Сердиться, що вони виросли? Може, всі жінки з вусами такі сердиті? Не знаю, бо я ще ніколи не зустрічала вусатих жінок.

Дарині Данилівні чомусь завжди здається, що ми тільки прикидаємося хворими, бо не хочемо йти до школи чи виконувати доручену роботу: мити підлогу і прибирати в кімнатах спального корпусу або чергувати на кухні. Вона вважає, що все це через наші погані гени. Тому, коли ми до неї приходимо зі скаргами, дивиться недовірливо, суне під пахву термометр і не зводить очей, аж поки не забере його. Це — щоби хтось потай не натер ртутний хвостик термометра і «не нагнав» собі температуру.

Інколи нас відправляють у супроводі Груні до спеціальних лікарів у міську поліклініку. Ми любимо ці походи. Бо тоді можна погуляти містом і пропустити уроки. А іноді до дитбудинку приїжджає доктор Сніг. Він не з міської поліклініки, а з якоїсь спеціальної лікарні. І прізвище його насправді… Чи то Сніжицький, чи Сніжницький, чи Сніжновинський, чи Сніжневський… Словом, якесь снігове. А що ми всіх називаємо по-своєму, так, як нам легше, то і його прозвали доктором Снігом. Тільки Груня позаочі називає його ще й доктором Чепе, бо зазвичай він з’являється в нас після якоїсь надзвичайної події.

Можливо, цього разу доктор Сніг приїхав саме через мене. Бо останньою надзвичайною подією в дитбудинку була моя мандрівка містом і повернення з неї на міліцейській машині з блимавкою. З’явився він того ж дня, коли я почала ходити. Груня принесла мені яблуко, наказала з’їсти при ній, бо мені дуже потрібні вітаміни, а тоді повела до медпункту.

Дади немає. За її столом сидить невеликий, рудуватий, трохи опецькуватий чоловік у білому халаті й такому самому чепчику. Кілька хвилин він уважно розглядає мене своїми світло-сірими, аж білуватими очима, дивно мружиться, морщить чоло так, що його чималі залисини то насуваються на густі, також рудуваті брови, то підстрибують догори. Мені стає мулько від того погляду, відступаю помалесеньку назад, щоб чкурнути у двері. Але лікар уже енергійно схоплюється на ноги, вибігає з-за столу й опиняється біля мене. Тоді знову хутко-хутко дріботить кабінетом — від дверей до столу, від столу до протилежної стіни і знову до дверей, зупиняється переді мною, пронизує поглядом і мовчки показує рукою на стілець.

Розглядаю фонендоскоп у нього на грудях — він чомусь нагадує мені масивний кулон нашої директриси Лариси, так само блискучий, на грубому срібному обідку. Мабуть, фонендоскоп також слугує лікареві за прикрасу, бо він жодного разу навіть не торкнувся до нього. А навіщо мене, скажіть, слухати? Дада вже послухала, встановила діагноз і навіть у карточку записала.

— Як тебе звати, юна леді? — запитує доктор Сніг.

У нього спокійний голос і така чітка вимова, що, здається, кожне слово карбується окремо, само собою, а тоді, як металева кулька, відкочується від губ. Але чому він запитує? Адже в медичній картці записано — Ірина Христич.

— Ірис, — відповідаю несподівано для самої себе.

— Ірис?! — руді брови доктора Сніга підстрибують аж до залисин, біля носа яскравіше проступають руді цяточки ряботиння. — Ірис, Ірис, Ірис… Яке гарне, а головне — незвичне ім’я! Вперше зустрічаю дівчинку з таким іменем. Так називаються квіти. А ти знаєш, хто дав таку назву квітам? Ні? Гіппократ! Сам Гіппократ! Батько світової медицини! Грецький лікар, який жив ще у четвертому столітті до нашої ери!

Він раптом спохоплюється і дивиться у картку.

— Ти що, вигадуєш? Тут же написано — Ірина.