Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— Ой, соколику! Я жива. То панцирнику дісталось!..

— Його вбили? Га?

— Та ні! Варги і зуби рознесло йому вщент отим диявольським зіллям! Боже! Як я злякалась.

А з корчми все чулись крики, гвалт, щось впало, потім ще постріл, і сивий, їдучий дим поплив углиб заїзду.

Вона затягла його в першу ж порожню від пожильців комірчину.

— Соколику, принеси материну одіж! Ой не можу, я вся в крові. Ой бридко мені, ой матінко моя мила! Ой сконаю я! — шепотом голосила вона, заламувала скривавлені руки.

Очманілий Ілько кинувся до їхньої комірчини в найдальшім закапелку заїзду.

Чи він був такий переляканий, чи ще не навчився розуміти по очах людей, коли їм справді погано. А очі в молодиці були уважні й зовсім спокійні. І ніякої погибелі в них не було видно, хоч вуста їй виламувались у відчаї і голосили-кричали, що вона загине!

Ілько, не випускаючи гусака з рук, прискочив до комірчини, де вони тулилися з матір’ю, і з старої, пошарпаної, побитої скрині витяг її сорочку і стару, запрану запаску, пояс та здоровенний плат, який мати вкладала на голову.

Бо в матері була лише одна намітка і вона пішла до сусіднього села на храм. Коли Ілько вже схопився за двері, щоб вибігти, то побачив, що лежить на лавці його торба, з якою він часом виходив людям попасти худобу і брав із собою в торбу наїдок. У торбу запхав гусака, перекинув торбу через плече.

І, вже несучи в руках лише одяг, побіг до комірчини, де була мірошникова молодиця.

Коли він прибіг, вона скинула на підлогу скривавлену намітку, запаску смугасту, залиту кров’ю так, що не можна було розібрати, де смуги і якого кольору. Була простоволоса, скривавлена, лише в одній подертій сорочці, крізь яку вперше Ілько побачив її сторчливі груди з величезними, неймовірно великими, як на такі маленькі груди, рожевими пипками.

І груди в неї теж були перемазані кров’ю.

— От спасибі, голубе мій сизий! Спасибі! Я просто плачу від щастя, що ти мені допоміг! — заспівала, залементувала мірошничиха. — Тримай двері, щоб ніхто не зайшов! Іди принеси мені, мій соколику, звідкілясь води та різанку, щоб я могла хоч трохи себе обмити від крові.

Ілько метнувся за цебром до стайні, і різанка там була. І з тим відром, і з різанкою і дерев’яним ковшем він повернувся до цієї вузенької, малесенької комірчини, де можна було руки розчепірити і дістати пальцями обох стін. Але двері були замкнені.

Ізсередини почулося:

— Хто там?

— Це я! Ілько! Воду приніс.

— А! Заходь!

Гуркнула дерев’яна засовка, двері відхилились із рипінням, і Ілько став на порозі, не можучи переступити всередину. Бо перед ним, не прикриваючи ані грудей, ані срамного місця, з розпущеним волоссям, стояла зовсім гола, тільки заляпана кров’ю молодиця. Вона випнула до нього худого, твердого живота, нижче якого на лоні золотилось тонке, шовковисте волосся.