Розділ без назви (11)

Я дивився на нього, і переді мною стояв мій зведений брат. І, здавалося, між нами більше не було тієї прірви, що розлучила нас на довгі роки. Хтозна, можливо, саме зараз уперше в житті в нас з’явився шанс помиритися й стати ближчими? Мені так хотілося про все забути. Про геть усе. Сварка зовсім виснажила мене. Як же ми могли до такого дійти? До таких звинувачень один проти одного. Як же я міг до того докотитися? Але це було моє життя, і воно мене влаштовувало. Моє життя мені подобалося. А тепер у ньому з’явився мій зведений брат. Ні, ненадовго. Скоро він знову піде з нього. Якимось чином я відчував це. Але принаймні… може, ми таки помиримося? Чи реально це? Чи реально, щоби двоє людей, які навіть у дитинстві не сприймали один одного, стали друзями? З другого боку, який сенс сваритися? Чи не простіше розійтися мирно? Хоча б із ввічливості. Як ми завжди це робили.

— Ні, я тебе вже не підозрюю, — тихо, уже зовсім спокійно, безсило й не агресивно промовив я.

Я усміхнувся. Простягнув до нього руки, щоб обійняти на знак примирення. Він із полегшенням усміхнувся й підійшов. Ми обнялися. З душі ніби камінь звалився. Здавалося, усе владналося. Ми поплескали один одного по спині, потиснули руки. Так, тепер ми нарешті помирилися. І, можливо, уперше за все життя стали хоч трішки ближчими один до одного.

— Може, вип’ємо з нагоди примирення? — запропонував я. Валерка не заперечив.

— Добре, я тільки на хвильку відлучуся… у туалет.

— Чекатиму тебе на кухні. — Я був радий. Усе було нарешті гаразд. Правда, знову десь глибоко в душі зашкребло щось неприємне. Але зовсім глибоко.

***

Ця розмова повністю знесилила його. Так, він був задоволений, що помирився зі зведеним братом. Але сил зовсім не було. Морально Валера був просто виснажений. У горлі пересохло. В очах туманилося, паморочилося в голові. Але це ненадовго. Таке в нього бувало в подібних ситуаціях, коли доводилося надто сильно понервуватися. А зараз він понервувався надміру. Та й узагалі майже три останні місяці виявилися для нього вкрай важкими.

Валера й справді хвилювався, чи Назар не втягнутий у ці злочини. Він не стежив за ним щодня. Часом просто було страшно. Але в більшості випадків не хотілося, адже він не бажав по-справжньому вірити у свою примарну ідею про братове божевілля. Тепер, після розмови, він повністю впевнився в невинності Назара.

Ось тільки деякі слова зведеного брата неабияк зачепили його. Це були підозри Назара стосовно Валерчиного психічного стану. Брат говорив про провали в пам’яті, агресію. Думав, що він усього цього вже позбувся. Але тут Назар помилився. Насправді подібне ніколи й не полишало Валеру. У нього навіть бували дні, які повністю стиралися з його голови. Бували й стерті ночі. Так, не завжди. Так було тоді, коли він іще підлітком жив у Рівному. Потім усе минулося. Валера про це майже забув. Але воно повторилося два роки по тому. Тривало недовго. Але схвилювало.

А по-справжньому це його налякало вже рік тому, коли все почалося знову. Тоді йому сказали, що він не прийшов на роботу. Валера нічого такого не пам’ятав, натомість був упевнений, що в офіс приходив. Але, зважаючи на те, скільки колег підтвердили його відсутність, він зрозумів, що все це відбувалося насправді. Де він тоді провів той день, Валера й досі не знав.

Навіть тут, у Рівному, у нього кілька разів повторювалися подібні речі. Він боявся комусь про це розповідати. Боявся йти до лікаря. І тепер ці напади повторювалися. Розповісти Назарові? Але після того, як вони щойно закрили цю тему, як нарешті помирилися, йому не хотілося розпочинати знову. Ні, з ним усе гаразд. Усе буде гаразд. Назар покликав його. Він вийшов із туалету, перед цим змивши в унітазі, ніби користувався ним. Пройшов у ванну ніби для того, щоб помити руки.

— Я вже все приготував, — повідомив Назар, вийшовши до нього з кухні. У руках він тримав недопиту пляшку «Закарпатського коньяку». — З тобою все гаразд?

— Так, усе нормально. Просто щось зі шлунком. Але нічого страшного. Ти йди, я зараз приєднаюся. Тільки помию руки. — Укотре за весь вечір Валера змусив себе всміхнутися. Назар недовірливо глянув на зведеного брата, але нічого не сказав і повернувся на кухню.

Може, Назар тоді був правий, коли хотів, щоб його обстежили в лікарні? Таке запитання насправді інколи спадало Валері на думку. Але він з обуренням відразу ж його відкидав. Лише зараз, нарешті помирившись із братом і вислухавши його, він спробував подумати про це все тверезо. Повідомити Назарові про свій стан?

***

Спершу вона планувала пожити у своєї однокурсниці. І вже про все домовилася. Але ввечері показали отой сюжет про неї. Тепер вона мусила втікати. Катя не знала, куди податися. Подруга вже, напевно, дзвонила в поліцію. Вона не з тих, хто мовчатиме. Яка ж вона взагалі подруга? Вона з тих людей, хто робить щось лише заради певної вигоди. Ось і зараз їй просто цікаво було переховувати в себе людину, яку розшукувало все місто. Але на той момент Катю шукали як ту, що просто зникла безвісти.

А зараз… зараз Катю розшукували за звинуваченням у вбивствах. Хто їй тепер повірить? Єдиною такою людиною, як вона сподівалася, буде сестра. І Назар, хоч би яким він не був, мав її підтримати. Вони повинні їй допомогти. Це остання її надія. Не могли ж Ліза з Назаром вірити в те, що відбувалося?

Спершу Катя навіть не зовсім зрозуміла те, про що говорили в програмі «Патруль». Спочатку їй здалося, що це якийсь злий жарт чи просто фатальна помилка, що ведуча зараз виправиться… Але ні, вона тільки повторила сказане. Більше того, навіть наголосила на небезпеці, яка загрожує будь-кому, хто матиме з нею, з Катею, справи. «Особливо небезпечна злочинниця». Ось так тепер її називали.

Дякувати Богу, Зоя саме вийшла до іншої кімнати поговорити по телефону. Співмешканок, з якими однокурсниця знімала квартиру, на той час не було. Усі вони працюють. Щойно Катя зрозуміла, що означає для неї таке телевізійне повідомлення, на думку спав лише один-єдиний вихід із ситуації — нова втеча. Подружка була не з тих, кому можна довіритися. Та й хто міг повірити людині, яку підозрювали в скоєнні тих страшних злочинів? Інтуїтивно Катя це розуміла. Але її душила образа за те, що Зойка нізащо б не погодилася їй допомогти. І вона просто втекла. Клубок підкочувався до горла. Хотілося плакати, але заважав страх. Жах повністю паралізував її. Образа, острах, відчуття несправедливості. Усе це переповнювало її.