Розділ без назви (11)

Ще якусь мить ми просто дивилися одне на одного. Здається, хвилювання поволі минало. То лише Катя. Не Криж і не будь-хто інший. Хіба мені потрібно її боятися? Це я — дорослий чоловік, який повинен її захищати. Звідки в мене цей дурнуватий страх?

— Я вірю тобі, — невпевнено промовив.

— Справді? — Катя сказала це тихо, ніби не зовсім довіряючи тому, що чує. Зараз вона видавалася ще зовсім дитиною. Лють, з якою вона раніше сварилася зі мною та з Лізою, безслідно зникла. Вона була тут, така тиха й безпомічна. Певна річ, їй довелося добре похвилюватися за весь цей час. Блідо-сіре втомлене обличчя. Тільки очі якісь дивні.

— Звісно, справді. — Я спробував усміхнутися й простягнув до неї руки, щоб обійняти. — Ну, іди сюди.

Вона якось дивно всміхнулась і кинулася в мої обійми.

У моїй кишені завжди був маленький гострий ножик. Про всяк випадок. А в спідній кишені куртки — гумові рукавички. Але навіщо вони мені зараз? Я ж у себе вдома. Точніше, у Каті вдома.

Швидким і непомітним, уже добре відпрацьованим рухом я схопив ножа й перерізав їй горло. Ніж я завжди старався увіткнути глибоко, щоб людина швидше вмирала. Вони цікавили мене лише мертвими. Почулося знайоме харкання. Катя слабко стукнула мене кулаком. Але що вона вже може мені заподіяти?

Я відчув, як на руку з ножем потекла тепла приємна кров. Вдихнув її запах. Запах свіжої крові. Скоро вона загусне, на руках залишаться червоні липкі плями. Я обережно поклав тіло, що помирало, на підлогу. Так, щоби кров не потрапила на килим. Знав, що тут це робити надто небезпечно. Та не втримався. Я завжди знав, що колись уб’ю цю дівчину. Уже давно цього бажав. І нарешті мій час настав.

Так само я знав, що рано чи пізно вона прибіжить додому. Знав, що вона ні в чому не винна й, почувши, що її розшукують за вбивства, примчить, аби її захистили. Звісно, Катя вважала себе дорослою та самостійною, але, втрапивши в справжню халепу…

Я зірвався. Усе мені вже набридло. Побачивши її, раптом зрозумів, яке напруження висіло наді мною весь цей час. Криж, мій зведений брат, Малашко, Климович… І тут Катя. Її розшукували за всі ті вбивства. І ось вона тут. Власною персоною. Нарешті надумала завітати додому. Повернулася, щоби благати про допомогу. Це одразу читалося в її погляді. Вона боялася того, як я відреагую. А я навіть зрадів, що дівча тут. Проте саме її прихід зіграв тоді зі мною той дурний злий жарт.

О, цей запах крові! Ковтнув слину. У животі з’явився приємний холодок. Усе моє тіло передчувало насолоду. Перед тим, як обійняти мене, Катя, певно, інстинктивно ступила кілька кроків назад. Я зрозумів відразу, що дівча мене боїться. Я вже не раз таке бачив. Вони майже всі так робили.

Приємне відчуття. Це, мабуть, і є адреналін. Блаженне потужне хвилювання. Кров шалено мчить твоїми венами, напружуючи всі закуточки тіла. Я розім’яв шию, нахиливши її вправо та вліво. Цей рух налаштовує мене на серйозну роботу. Відтак підклав їй під голову свого светра. У столі лежав цупкий целофан. За хвилину тіло Каті вже перебувало на ньому. Тепер можна бути певним, що ніяких слідів не залишиться. На балконі маю кілька міцних вологонепроникних мішків, у яких зазвичай відношу тіло, куди потрібно. Так зроблю й цього разу. Але це буде пізніше. Зараз я вирішував, як мені вчинити з її тілом. Це мало бути щось особливе.

Гм… Мені завжди було цікаво подивитися на людські мізки. Але я їх уже роздивився в Климовича. Щоправда, не повністю: тільки те, як вони витікали з голови. Звідти, куди я встромив сокиру. Внутрішні органи я теж уже роздивлявся. Ще раніше. Шию дослідив у Федюкевича. Мені так цікаво вивчати людське тіло. Напевно, таки слід було йти на лікаря. Як, власне, того й хотів ще з дитинства…

Це ж треба, як мій зведений брат запам’ятав мою зацікавленість людською кров’ю. Я ніколи не помічав, що він усе бачив. Мені завжди здавалося, що він сам із цікавістю на все те дивиться. От покидьок! Він, виявляється, стежив за мною! Ще від самого дитинства. Нічого, якось я вже спробував йому помститися. Тоді не вийшло. А тепер я обов’язково доб’юся свого. Тільки нехай-но придумаю як. Я вже натякав Малашкові, що від Валерки нічого доброго очікувати не варто. Неодмінно щось придумаю.

Я знову звернув погляд на Катю. Вона вже лежала нежива. Потрібно поспішати. З тілом, яке вже холоне, не так цікаво мати справу. Приніс із балкона невелику сокирку й розрубав Катину голову. Обережно, аби не надто зіпсувати мізки. Роздивився навкруги. Завжди потрібно бути обачним. Кров потрапила тільки на широкий целофан. Усе було в порядку. Я ще роздивився. Погляд мій упав на фото на стінах. Катя. Ліза. Стас. На мить мені здалося, що всі вони живі на цих світлинах і дивляться на мене. Спостерігають. Але я враз себе заспокоїв. Ні. То просто фотографії.

Я знову кинув погляд на Катю. Кров на шиї вже дещо загустіла. Я відклав сокирку вбік. На її лезі червоніла кров і, як мені здалося, маленькі шматочки від мозку. Але маленькі шматочки мене не цікавили. Мене цікавив лише сам мозок. Місце, де з’являються всі людські думки. Де починаються всі людські задуми. Здавалося, така маленька річ, а стільки всього ми можемо зробити саме завдяки їм, нашим мізкам.

Тепер мені навіть і не спадало на думку те, що колись це була людина. Зараз це просто лялька. Чи навіть робот, якого можна розкрити й подивитися, що ж там усередині. Ось це я завжди й робив. Наразі я збирався дослідити її мозок. Досліджувати все нове — ось єдина цікава річ у цілому світі. Користуватися тим, що вже винайшли? Невже не цікаво побачити щось, що досі не знаєш? Кожен людський день повинен бути наповнений сенсом…

Розглядаючи органи, я паралельно продумав наступні дії. Потрібно добре поміркувати. Адже цей раз небезпечний для мене: щомиті можуть повернутися Ліза чи Валера. У цей момент я просто все роздивлявся. Тримав у руках уламки кісток голови, мозок. Мозок — ось що сьогодні для мене найцікавіше. Потім потрібно порубати її на шматочки (обережно, щоб не залишити ніяких слідів) і всунути в мішок. Можна залишити тіло на балконі. А вночі непомітно винести. Голову, хоч її обличчя й важко було впізнати, доведеться кинути в іншому місці. Краще просто заховати. Адже мені потрібно, щоб усі вважали її живою.

І Крижа повинні вважати живим. Щоправда, колись я й до нього доберуся… Добре, що я нічого не розповів слідчим про те, що бачив його на кладовищі. Я тоді не тямив, чому цього не зробив, адже, зрештою, для мене він небезпечний. Потім я збагнув, що підсвідомо придумував собі план. Поки Криж на волі, я можу без проблем проводити свої експерименти. Усі думатимуть, що вбиває він. І це мені на руку. Звісно, безпечніше його прибрати. Так само, як і Катю. Сховати труп, а потім нехай вони його шукають… І ніхто ніколи ні до чого не докопається…

Не знаю, скільки минуло часу, але раптом помітив, що на вулиці звечоріло. Я підвівся. Кінцівки мої затерпнули. Надто довго я просидів в одному й тому ж положенні. Обережно порубав усе на шматки. Треба поспішати. Я не став дивитися на годинник. Валерка точно мав прийти пізніше, а от Ліза… Руки були липкими від крові. У найостаннішу чергу я змивав руки. Мені завжди подобалася оця липкість.