Розділ без назви (11)

Я нікому не розповідав про них, боявся, що мене знову покладуть до лікарні. І всі ходитимуть довкола мене й патякатимуть про те, який я слабкий та безпомічний. А я пообіцяв собі, що перестану таким бути. І тоді я виконав свою обіцянку. Для мене життя в лікарні виявилося просто нестерпним… Потім я звик до тих головних болів, і вони вже не були для мене такими немилосердними. Проте десь півроку тому почалися страшні мігрені. Ліза радила мені звернутися до лікаря. Та що вона в цьому тямить?..

Якось уночі я помітив, як він повертався додому. І мені спало на думку вбити його. Стало цікаво, чи подужаю такого здорованя. Ха… Ніколи не забуду той вираз обличчя, коли він мене побачив. Його погляд, спрямований на мою сокирку. Цього мудака неважко було вбити. Усе його тіло паралізувало страхом. Він навіть не пручався. Було цікаво.

Відтак стало страшно. Чомусь у той момент мені подумалося, що за мною міг стежити Криж. Лише зараз розумію, що то все були просто мої вигадки. Коли з’явився Валерка, мені спало на думку, що й він цілком міг мене пильнувати. Але потім цей придурок зізнався, що не зміг вловити мій слід.

Отже, тоді мене ніхто не переслідував. Я викинув сокиру на зупинці перед тим, як сідати в маршрутку. Водій навіть не помітив. Саме на тій зупинці наступного дня й знайшли її. Відбитків пальців на ній не було. Цього разу я виявився більш завбачливим. Таким чином, знаряддя вбивства знайшли там, де я сідав у маршрутку… І знову ж таки всі подумали, що мене хотіли вбити. Нікому й на гадку не спало, що то я міг її там залишити. Ха!..

Убив іще кількох жіночок. Особу другої вони й досі не могли встановити. Питали в мене, хто це. Та хіба ж я знаю? Мені яке до того діло? Ха… Які ж налякані були їхні обличчя, коли вони мене допитували! Я ж відразу казав: ти ніколи не знаєш, хто поряд із тобою. І не факт, що колись вони не стануть подібними до мене. Ми ж ніколи не можемо знати, чого нам забажається наступної миті.

Стосовно того листа з погрозою… Навіть не знаю, навіщо я його написав. Просто хотілося ще більше все заплутати. Зізнаюся: часом мені здавалося, що вони вже знають, що то я. Даремно хвилювався. Виявляється, вони й не підозрювали…

З Крижем усе було дуже просто. Я вдав, що хочу з ним співпрацювати. У якості подарунка приніс йому тютюнницю, якою прибив Заречнюка. Дурень! Він навіть тоді не глянув на неї! Звісно, на це я й розраховував.

Так, я ледь не поплатився тоді власним життям за цю свою сміливість. Пощастило, що поліція прибула вчасно. Я навіть не очікував такої удачі. А потім у Крижа знайшли ті докази. Звичайно, він усе зрозумів. Він знав, що тільки я міг підкласти йому ту річ. Ось тому він і хотів мене вбити. Дурень! Невже він думав, що це йому вдасться?

Певна річ, невідомі відбитки пальців, що знайшли на місці першого вбивства, були моїми. Тому мені й довелося їх викрасти. Адже вони не належали Крижу. А мені було вигідно, аби всі подумали на Федюкевича та Крижа. Я дійсно був шокований, коли побачив їх разом тоді. Через це навіть забув, що бачив Валеру. Як ТАКЕ могло вилетіти з голови?

Але тоді я злякався. Адже якщо Криж був разом із Федюкевичем, то дільничний неодмінно повинен був знати про те, що то я підклав докази. А отже, мав припустити, що вбивця — саме я. Певно, він здогадався. Тому довелося його прибрати. Узагалі то було дуже цікаво. Не розумію. Невже його інтуїція не підказала йому озирнутися? Він же поліціянт! Був. Був поліціянтом. Якби він це зробив, можливо, встигнув би закричати, якось спробувати вирватися. І мені тоді було б цікавіше. Але ж як сталося, так сталося. Федюкевич сам винен. Не треба було співпрацювати з тим злочинцем…

Цікаво, чи шукають Крижа й зараз? Мені довелось усе їм розповісти. Як цікаво було спостерігати за виразами їхніх облич! Їм і на гадку не спадало, що Криж не винен. Окрім, звісно, вбивства того старого. Фу, таке непривабливе вбивство…

Цікаво… Я й досі не знаю, чи бачив тоді Крижа на кладовищі насправді, чи ні. Певно, мені здалося. Таке в мене часом трапляється. Мій зір та слух частенько грали зі мною цей дурний жарт. Власне, якщо Криж тоді мене не вбив, то логічніше було б припустити, що його там не було. Клятий Криж! Як він, певно, зараз тішиться з того, що мене впіймали. Шкода, я подарував йому таке задоволення!

Тепер місто заспокоїлося. Жаль, було так приємно відчувати, що всі тебе бояться…

Стосовно того старого, який загинув під колесами автомобіля, то вбив його Криж. Я знаю, що це за чолов’яга. Це той, з «Оказії». Вони, певне, щось не поділили. Я провів своє маленьке розслідування й про все дізнався…

Це було нескладно. І підставити Крижа виявилося зовсім просто. І викрасти відбитки пальців…

А те Катіне волосся. Я довго думав, як же воно потрапило на місце злочину. Потім зрозумів. Це все виявилося теж так просто. Елементарно, як сказав би Шерлок Холмс. У Каті тоді сильно випадало волосся. Щось, певно, зі шкірою голови абощо. І воно потрапляло на мій одяг. Ті два рази за випадковим збігом обставин воно впало на жертву з мого одягу. Ось як усе просто. Я й не думав підставляти Катю. Так сталося. Але вийшло досить непогано, хоч і постраждала Ліза. А цього мені не хотілося.

Ніколи не розумів, за що Ліза так любить свою сестру? Оте дурне дівчисько. Я її ніколи не міг терпіти. Мене вона цікавила лише як потенційна жертва. Спочатку я прагнув спровадити її за місто, бо вона надто втручалась у хід розслідування, постійно нишпорила, увесь час спостерігала за мною. Так тихо, немов про все здогадувалася.

Звичайно, я б Катьку однаково потім убив, але на той момент мені потрібно було її просто кудись відправити. Ненавиджу її! Якби не вона, мене б не спіймали… Якби все вийшло так, як я задумав, поліція ще довго шукала б Катю й ще довго думала б, що то все справа її та Крижевих рук. Пізніше я б спіймав і Крижа. Заховав би їхні тіла та й по всьому. І поліція ніколи б їх не знайшла. Ніколи. А тепер… Тепер мені потрібно думати, як вибратися звідси. І шукати потім нове, нормальне місце для життя…

Вони всі хочуть мене знищити. Але я не дамся. Так само й Стас хотів мене позбутися, але йому не вдалося. Я вбив його. Помстився, як і обіцяв. Тоді якраз в’язням принесли їсти. Мене пропустили прямо до його камери. Я заговорив зуби працівникові тюрми (у мене це завжди виходило добре!), сказав, що в нього замащений одяг. Запропонував поміч — потримати піднос.

Саме тоді я підклав Стасику лезо в його трапезу, поки той дурень-охоронець вовтузився зі своєю формою. І сам же дав Стасикові цю тарілку, аби бути певним, що потрібний посуд потрапить саме до нього. Він не захотів тоді зі мною спілкуватися, і я майже відразу пішов. Але їжу взяв. От дурень! Я ж обіцяв йому, що помщуся, а він узяв від мене їжу.