Розділ без назви (11)

Що б вони там не говорили, але зовсім скоро я вийду звідти. Я не дозволю їм обмежити мою свободу… Цікаво, де зараз Валерка? Я так і не встиг прибрати цього довбня. Якого чорта він звалився на мою голову? Саме тепер, коли я нарешті віднайшов волю?..

Пам’ятаю, як усе починалося. Це так солодко згадувати. Початок моєї свободи… Так, було важко, важко відважитися переступити межу, але…

…Правду кажуть: коли ти малий, тобі легше на щось наважитися. Тебе не спиняють жодні перешкоди. Менше за все тебе хвилюють думка суспільства і досвід людства. Ти ще зовсім вільний від цього.

Ті дві кози були не єдиними, хто знущався наді мною в новій школі. І в старій мене теж не любили. Чому? Я ніколи нікому нічого поганого не бажав. Завжди був тихою й спокійною дитиною. На відміну від мого зведеного брата. Той був повною моєю протилежністю. Завжди веселий, хоча ніколи не нахабний. Його не чіпали. Ні в старій школі, ні в новій. Чого не скажеш про мене.

Але я не став того терпіти. Змусив себе змінитися. Саме відтоді наказав собі забути про сльози. Якщо хочеш бути могутнім, ти повинен від них відмовитися. Вони роблять людину слабкою. Саме тоді я й став сильним. І тоді вперше в житті я помстився.

Вони побили мене так, що я потрапив до лікарні. Коли отямився й зрозумів, що сталося, заплакав. Заплакав від безсилля, від страху. Адже потрібно було рано чи пізно повернутися до школи. Як не вони, то інші могли зробити зі мною те саме. Спершу я просто не наважувався сказати батькам та поліції, хто все це зі мною вчинив. А потім і взагалі передумав. Я мав помститися сам. Тільки так я міг стати сильнішим. І я це зробив.

Я заманив їх у той старий занедбаний будиночок поблизу школи… І досі пам’ятаю запах горілого тіла. Тоді мене навіть трішечки знудило. І досі в пам’яті лунають їхні крики. Але в той момент це було для мене справжньою музикою. То кричали ці дві кози, які наважилися підняти на МЕНЕ руку. Мені й зараз час до часу чуються їхні крики.

Спершу я дещо боявся. Так, певний час мене навіть трохи мучило сумління. Я навіть заприсягнувся, що більше ніколи ні з ким такого не зроблю. Власне, я виконав свою обіцянку: нікого й ніколи більше не підпалював. Але й жодного разу не шкодував через те, що вчинив тоді…

Минав час. Я майже забув про те. Але якось побачив один фільм. І там показали, як горить жива людина. І я згадав. У пам’яті зринуло все. А потім там була сцена, у якій розстрілювали людей. Ніколи не забуду, як їхні мізки вилетіли з голови й розбризкалися по стіні. Тоді я злякався. Але потім второпав: навіщо боятися? Це кіно. Але й у житті таке трапляється. Відтоді я не пропускав жодного подібного фільму — американського чи ж російського. Доводилося робити це потайки, адже батьки тоді ще не дозволяли мені дивитися такі стрічки. Та я просто не міг без них…

Якось я бачив, як машина збила людину. Просто переїхала. Оце було цікаво! Ніколи цього не забуду. Навіть передати неможливо, яку величезну насолоду я тоді отримав, дивлячись на те розмащене по асфальту тіло. Здавалося, то було майже сексуальне задоволення. Мати швидко потягнула мене від цього всього. Навіщо? Мені ж так сподобалося…

Дотепер щодня я згадував те тіло. День у день воно просто не давало мені спокою. Але мене надто добре виховували. Мене виховували для суспільства, а не для мене самого. Тому на певний час я забув про свою мрію. Про своє величезне бажання. Бажання всього мого життя. Полювання. Так, за покликанням я мисливець. І дослідник. Ось моє справжнє призначення, а не те, яке мені так хотіло підсунути суспільство. Гм… Їм не вдалося зробити це зі мною.

Брат помічав мою незвичну поведінку. Я про це знав. Я завжди все бачив. Він дуже відрізнявся від мене. І всі любили його більше. Він був розумнішим і кмітливішим. Вітчим любив його дужче. Навіть моя рідна мати ставилася до нього краще, ніж до мене. Дівчата любили його. Він і зараз подобається їм. Узяти хоча б ту покоївку з готелю — його нову пасію… УСІ любили його більше, ніж мене.

З чотирнадцяти років я задумав помститися йому. І нарешті цей час настав. У Валерки почалися проблеми із судинами головного мозку. Тоді я про це не знав. Я сподівався, що в нього така сама хвороба, як і в моєї рідної тітки. І розповів про це батькам. Почалися численні обстеження. Я розповів про це Стасу. Я знав, що через заздрощі він обов’язково вирішить нашкодити Валерці, розповівши все однокласникам й іншим нашим знайомим.

Мені вдалося зробити життя Валерки нестерпним. І всі дійсно вважали, що з його головою щось негаразд. Шкода, усе це скоро скінчилося. Власне, я сподівався, що Валерка покінчить життя самогубством. Кілька разів підкидав йому статті про це з інету. Не раз налаштовував його браузер так, щоби стартова сторінка починалася із сайту для самогубців. І він дійсно тим цікавився. Я стежив за ним. Я бачив, ЯК він про все те читав. Але нічого не вийшло.

Зовсім скоро вітчим забрав його з міста. І більше ми не бачилися. Яким би я був щасливим узагалі його ніколи більше не бачити! Але потім я, дурень, удовольнився тим, що він далеко. А дарма. Якби мені не вдавалося заплутувати сліди, коли він за мною стежив, мене б схопили значно раніше.

Так, з Катею я схибив. Не потрібно було поспішати. Вона вже була в моїх руках. Треба було хоч трішечки зачекати. Або ж, навпаки, поспішити.

Інтуїція мене все ж не підвела тоді. Вона підказувала мені вже давно, що за мною стежать. Саме тому я завжди був обережним… Отже, це був Валерка…

Моє наступне вбивство. Як зараз, пам’ятаю все це. Я довго не наважувався. А потім нарешті все вийшло. Навіть несподівано для мене самого. Спочатку Заречнюк, потім його дівчина… Стосовно того розірваного фото… Я навіть і не пам’ятаю, як це зробив… Насправді все це дурниці… Але те вбивство!.. Який то був адреналін! Я й досі відчуваю те. Усе ж перший раз ні з чим не порівняти! Звісно, для мене то було вже не вперше, але після такої тривалої перерви, після відсутньої практики…

Зі сходів я сам себе штовхнув. Я не хотів цього. Просто в якусь мить злякався. Тоді мені знову здалося, що за мною стежать. Криж не міг тоді переслідувати мене. Зведений брат не міг штовхнути мене зі сходів. Але тоді мені все ж здавалося, що там хтось є. Я бачив його обличчя, та не запам’ятав. Лише одного разу вночі він мені наснився. І то був я. Тоді, коли я вертався від Лізи, я ще не був певен, що роблю все так, як би того мені хотілося. Я боявся. І сам собі за це помстився. Колись давно я перестав бути тюхтієм. І повинен був іти до кінця. Я правильно вчинив.

Наступним був Климович. Я знав, що скоро він так чи інакше повернеться до своєї квартири. Спочатку я й не думав його вбивати. Але тієї ночі мені не спалося. Було парко й страшенно боліла голова. Якби ж не ті жахливі головні болі, під час яких навіть не розумієш, що відбувається навколо тебе. Вони почалися ще з дитинства, після травми голови.