Розділ «Стефан Грабинський»

У кожному разі принаймні в тому проміжку часу Одонич зовсім не бажав собі зустрічі з «тим» око в око; навпаки, прагнув сходити йому з дороги, вчасно забезпечуючи «його маскування». Несамовита тривога, яка проймала його при самій думці, що могли настати перед ним якісь такого роду «відкриття», якісь небажані об'явлення і несподіванки — тільки зміцнювала його переконання, що небезпека справді значна.

Попри те думка иньших людей щодо цієї справи не хвилювала його зовсім. Вважав, що кожен повинен собі з «тим» дати раду сам, оскільки хтозна, чи в кого-небудь, крім нього, виникала подібна проблема.

Одонич добре усвідомлював, що, можливо, на цілому світі, за винятком його самого, ніхто не звернув на «те» жодної уваги. Припускав навіть, що більшість з коханих ближніх пирснула б йому в обличчя характерним сміхом, якби наважився комусь з них довірити свої сумніви. Тому вперто мовчав і сам боровся з «невідомим».

Аж через певний проміжок часу зауважив, що джерелом його загальної тривоги був страх перед «таємницею» — тим дивним демоном, який споконвіків ходить поміж людьми, натягнувши на обличчя маску. Одонича зовсім не приваблювала його загадковість, не відчував у собі на даний час поклику Едіпа. Навпаки! Хотів жити, жити і ще раз жити! Тому уникав зустрічі і забезпечував взаємне уникання…

Від часу того внутрішнього спротиву, який так несподівано атакував його на розі Польової, у нього появилася тотальна відраза до всіх стін, перегородок, загалом до будь-яких «заслон» короткотривалих і тимчасових, які тільки на певну мить закривали те, що за ними. Загалом вважав, що будь-які так звані екрани є вигадкою пагубною, навіть неетичною, оскільки підтакують небезпечній грі «в хованки», розбурхуючи при цьому недовіру і тривогу там, де напевне немає жодного сліду чогось надзвичайного. Для чого затуляти речі, які на приховування не заслуговують? Для чого зайвий раз будити підозру, ніби «там» є щось таке, що справді варте приховування?..

А якщо те «щось» існує насправді — для чого надавати йому можливість «ховатися»?

Одонич став переконаним прихильником далеких ясних перспектив, широких пляців, розлогих і відкритих, ген, ген далеко, доки сягнеш оком, просторів. Не терпів тому двозначности завулків, прихованих зрадливо в напівмороці піддашків, облуди поперечних доріг і крутих «вуличок без виходу» великого міста, які, здається, вічно чигають на самотнього перехожого. Якби це залежало від нього, то будував би міста за абсолютно новим планом, основою якого були б простота і щирість; було б там багато, дуже багато сонця і широко розкиненого простору.

Тому із задоволенням прогулювався за місто розлогими малолюдними бульварами або у підвечірню пору приміським вигоном, який тихо губився в імлі безконечної далі.

І помешкання Одонича за цей час піддалося радикальним змінам.

Виходячи з засад простоти і щирости повикидав усе, що в будь-який спосіб могло володіти манерою «прикривань і заслон».

Отож зникли старі перські килими, пухнаста «бухара» і «волохачi», які приглушували луну кроків, безповоротно зійшли зі стін фалдисті портьєри і драпування. Звільнив вікна з дискретних фіранок, повикидав шовкові екрани. Навіть ширма з зеленої китайки, яку колись так любила Ядвіга, перестала затуляти потрійним крилом інтер'єр спальні. Навіть шафи виявилися предметами, яких запідозрили у приналежності до категорії «сховків». Тому наказав винести їх на стрих, задовольняючись звичайними вішаками і плечиками.

Отак горі дном перекинуте помешкання набуло характеру дивної, межуючої з убогістю простоти. Знайомі, яких у нього було дуже мало, почали звертати йому увагу на надмірну примітивність умеблювання, закидаючи щось про шпитально-казармовий стиль, але Одонич приймав ці зауваги з поблажливою посмішкою і не давав себе переконати. Навпаки, з кожним днем йому все більше подобався інтер'єр його житла, яке покидав усе рідше і рідше, уникаючи таким чином «несподіванок», які чигали зовні. Любив це своє тихе простолінійне помешкання, де не мусів лякатися задніх думок, де все було ясне і відкрите «як на долоні».

Тут нічого не ховалося за шторами, нічого не чаїлося під тінню зайвих предметів умеблювання. Не було тут жодних настроєвих напівмороків і напівсвітел, жодних недомовок і проблематичних замовчувань. Все було очам видне, як «окраєць хліба на тарілці або кухарська книжка, розгорнена на столі».

Удень помешкання заливали струмені здорового пружного сонця, від перших променів до вечірніх сутінок розбризкували яскраве світло жарівки. Очі господаря дому могли вільно і безкарно мандрувати гладкими стінами, не позавішуваними драпуванням, оздобленими подекуди лише парою англійських спокійних за змістом гравюр. Нічого тут не могло застати зненацька, нічого не сиділо непомітно навпочіпки за котримсь кутом.

«Як у чистому полі, - думав собі не раз Одонич, милуючись справжністю оточення, — безперечно, мій дім не є тереном придатним для ховання».

Саме тому здавалося, що залучені попереджувальні засоби досягнули бажаного результату. Одонич відчутно заспокоївся і почувався в той час навіть щасливим. І ніщо б не порушувало святої тиші, якби не певні деталі, зрештою досить невинні за своєю натурою, якби не певні такі собі смішні детальки…

Одного вечора Одонич кілька годин без перерви сліпав над доволі значною науковою працею, яку планував видрукувати в найближчому майбутньому. Праця, яка належала до природничих наук, спростовувала деякі найновіші біологічні гіпотези, показуючи їхню безпомічність щодо феноменів, які були спостережені в житті створінь на межі між світом рослин і тварин.

Зануджений тривалим ґвалтом думок, відклав на хвилю перо, схилив голову на фотель, поклавши праву руку на письмовий стіл і випрямивши затерплі від писанини пальці…

Але — здригнувся, відчувши під ними щось м'яке і піддатливе. Мимоволі відсмикнув руку і подивився уважно на праву частину стола, де завжди лежало тяжке масивне прес-пап'є з порфіру. Але із здивуванням побачив, що замість каменя лежить кавалок сухої пористої губки.

Протер очі і доторкнувся рукою до предмета. То була губка! Типова, ясно-жовта губка — spongia vulgaris…