Розділ «Стефан Грабинський»

У печі клекотіло полум'я, а в челюстях під чотирикутною заслонкою дотлівало вугілля, і це тихе дотлівання жару зливалося з бурчанням закипілої на плиті страви в якусь таємничу напівсонну бесіду, в притлумлені пошепти душної оселі на тлі гучної сніговиці надворі.

Скрипнули двері комори, і, всупереч очікуванням Ожарського, підбігла до печі низька міцно збита дівка. Відставила набік великого баняка і, перехиливши, налила в глибоку глиняну миску густого наваристого борщу.

Дівка мовчки поставила перед Ожарським пахучу страву, другою рукою подаючи йому видобуту з шухляди цинову ложку. Нахилилася при цьому так близько над ним, що черкнула його щоку, мовби нехотячи, вихиленими з простої сорочки персами. По інженерові пробігли мурашки. Перса були молоді та повні.

Дівка сіла на лаві поруч і втупила в гостя погляд великих блакитних, ледь засльозених очей. Виглядала на двадцятилітню. Золотаво-руде буйне волосся спадало на плечі двома грубими косами. Повновиде обличчя псував довгий рубець від середини чола через ліву брову. Пухкі перса мали барву ясно-жовтого мармуру і були порослі легеньким золотавим пухом. На правому персові виднілася родимка у формі малої підківки.

Дівчина йому подобалася. Сягнув рукою до її грудей і погладив. Не боронилася.

— Як звешся?

— Мокрина.

— Гарне ім'я. Чи той там — твій батько? — вказав рукою на комору, де зник недавно старий.

Дівка всміхнулася загадково.

— Що за «той там»? Там зараз нема нікого.

— Ет, не викручуйся. Ти його донька чи коханка?

— Ні те, ні друге, — розсміялася широким простим сміхом.

— А хто ж ти — служниця?

Нахмурилася з погордою.

— Ще що вигадав. Я тут сама собі господиня.

Ожарський здивувався.

— То він твій чоловік?

Мокрина знову розсміялася.

— Не вгадав, нічия я не жінка.

— Але ж спиш із ним, так? Старий, а ціпкий? Трьом таким, як я, дав би раду. А в очах іскри шугають.