TextBook Тоді Боронь, скориставшись моментом, вхопився за важіль і знову перевів рейки на першу колію. Маневр було виконано вправно, швидко і тихо. Ніхто нічого не помітив.
— Рушай! — крикнув Боронь, відступаючи в тінь. Потяг рвонув з місця, надолужуючи спізнення. За хвилю останній вагон розчинився у темряві, волочучи за собою довгий червоний шлейф ліхтаря…
Надбіг з блокпоста ошелешений диспетчер, ретельно перевірив перевідний пристрій. Щось йому не сподобалося. Підніс до губ свисток і дав відчайдушний триразовий сигнал.
Запізно!
І якраз з боку станції вже розірвав повітря страшний гуркіт, глухий, детонації, за ним послідував пекельний шум — стогони, плач, завивання змішалися в дикому хаосі з брязкотом ланцюгів, скреготом розтрощених коліс, тріском немилосердно мяжджоних вагонів.
— Карамболь — шепотіли поблідлі вуста. — Карамболь!
Переклав Юрій Винничук
Погляд
Почалося це ще тоді — чотири роки тому, в той дивний, жахаюче дивний полудень серпневого дня, коли Ядвіга востаннє вийшла з його дому…
Була тоді якоюсь иньшою, ніж звичайно, якоюсь більш знервованою, і ніби в очікуванні чогось. І пригорталася до нього так пристрасно, як ніколи раніше…
Потім раптом швидко вдягнулася, закинула на голову свою незрівнянну венеційську шалю і, палко поцілувавши його в уста, пішла. Ще раз майнув там біля виходу край її сукні і тонкий контур черевичка, і все закінчилося назавжди…
Через годину після цього загинула під колесами потяга. Одонич так і не довідався, чи смерть була результатом нещасного випадку, чи Ядвіга сама кинулася під розшалілу від швидкости машину. Адже була істотою непередбаченою, ота смаглява, темноока жінка…
Але не в тому суть, не в тому. Той біль, той розпач, той непогамовний жаль — це все було в тому випадку таким природним, таким звичайним. Але не в тому суть.
Спонукало до роздумів щось зовсім иньше — щось до смішного незначне, щось другорядне… Ядвіга, виходячи від нього востаннє, не зачинила за собою двері.
Пам'ятає, як, випроводжаючи її до передпокою, перечепився і нетерпляче нахилився, аби випростати загнутий край килимка, коли ж через хвилю звів очі, то Ядвіги вже не було. Пішла, залишивши двері відчиненими.
Чому не зачинила їх за собою? Вона завжди така зібрана, так педантично зібрана жінка?..
Пам'ятає те прикре, те надзвичайно прикре враження, яке справили тоді на нього ті навстіж розчахнуті двері, які погойдувалися, ніби жалобна хоругва на вітрі, своїм чорним блискучим крилом. Дратував його їхній хиткий, неспокійний рух, який щохвилі то відрізав йому з-перед очей, то знову відслонював зяючу жаром післяполудневого сонця частину скверу перед будинком.
Тоді раптово спало на думку, що Ядвіга покинула його назавжди, залишаючи йому для розв'язання заплутану проблему, змістом якої є ті відхилені двері…
Пройнятий зловісним передчуттям, підбіг до дверей і виглянув із-за чорного крила вдалину, направо, куди найімовірніше пішла. Ані сліду… Перед ним широко розпростерся золотою піщаною рівниною пустий, розпалений літньою спекою пляц, ген аж до залізничного насипу, що виднівся на краю горизонту. Пусто — тільки та золотиста, наповнена сонцем площина… Потім довгий, протягом кількох місяців, тупий біль і глухий, такий, що розриває на кавалки, розпач втрати… Потім… все пройшло — розвіялось, відсунулось кудись в кут…
І тоді прийшло те. Ніби закрадаючись, як щось несуттєве, ні з того, ні з сього, ніби ненароком. Проблема розчинених дверей… Ха, ха, ха! Проблема! Смішно комусь розказати, — справді! Проблема незачинених дверей. Важко в це повірити, слово честі, важко повірити. Однак…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Потойбічне. Українська ґотична проза XX ст.» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Стефан Грабинський“ на сторінці 5. Приємного читання.