Цілими ночами вони снували в його мозку упертою, сонною примарою — удень виникали під прикритою на мить повікою, вимальовувалися серед ясної тверезої дійсности десь далеко в перспективі манливим фантомом…
Але зараз не тріпотіли вже під напором вітру, як тоді, в ту фатальну годину, тільки легко, дуже легко відхилялися від уявного одвірка. Точнісінько так, якби хтось із зовні, з тамтого другого, невидимого для його ока боку, схопив за клямку і обережно, дуже обережно відхиляв їх.
Власне та обережність, та особлива продуманість руху проймала до кісток морозом. Так ніби хтось боявся, щоб кут відхилення не був завеликий, щоб двері не відчинилися занадто широко. Скидалось на те, що з ним бавляться, не хочуть повністю показувати те, що приховує прокляте крило. Відхилялося перед ним тільки частину таємниці, давалося йому зрозуміти, що там, по той бік, за дверима існує таємниця, але важливіші її деталі ревниво приховані…
Одонич оборонявся перед тим маніякальним рефреном з усіх сил. Тисячу разів на день переконував себе, що за вхідними дверима немає нічого такого, що могло б непокоїти, що взагалі за будь-якими дверима ніщо не може ховатися, підстерігати. Щохвилини відривався від праці, за яку взявся на мус, і спішним кроком, хижим кроком леопарда, який чатує на свою здобич, припадав по черзі до всіх дверей у квартирі, відчиняв їх, мало не зриваючи із завіс, і кидав голодний погляд у простір, що ховався за ними. Результат, звичайно, завжди був один: жодного разу не бачив нічого підозрілого; перед очима, які спостерігали з хворобливою цікавістю, доказ таємниці розкладався по-старому, як за «давніх, добрих часів»: хай то буде пустий, вихолощений сквер, чи банальний фрагмент коридору або тихий, усталений раз і назавжди інтер'єр сусідньої спальні чи лазнички.
Вертався ніби й заспокоєний до кабінету, щоб через кілька хвилин знову підкоритися думкам, які його переслідують… Врешті пішов до одного з найвидатніших неврологів і почав лікуватися. Кілька разів виїжджав до моря, на зимові купелі, почав вести гуляще життя.
За якийсь час здалося, що все пройшло. Впертий образ відхилених у перспективі дверей поволі затерся, побляк, ніби пригас, зрештою розвіявся.
І був би Одонич собою задоволений, якби не певні об'яви, які виповзли через кілька місяців після того, як відійшли тамті жахи.
А сталося це дуже раптово, несподівано, у людяному місці, на вулиці. Якраз був у кінці Святоянської і наближався до місця її перетину з Польовою, коли там на самому розі, майже біля кута останньої кам'яниці охопив його зненацька смертельний страх. Страх той вигулькнув звідкись із завулку і залізними кігтями вхопив його за горлянку.
— Не підеш далі, любий! Ані кроку далі!
Одонич спочатку намірився звернути зразу ж на Польову там, де закінчувалася згадувана кам'яниця з вікнами на обидві вулиці — коли почув у собі той спротив. Невідомо чому раптом цей кут пересікання вулиць видався йому засильним як на його «нерви»: просто появився шалений страх, що там «за поворотом» можна зустрітися з «несподіванкою».
Будинок на розі, котрий потрібно було обігнути майже під прямим кутом, щоб повернути на Польову, оберігав його зараз перед тією немилою обов'язковістю, затуляючи своєю величною спорудою вид «з тамтого боку». Та врешті решт стіна мусила колись обірватися, відслонюючи несподівано, вражаюче несподівано те, що чаїлося за рогом зліва. Та нагальність, та ґвалтовність переходу з однієї вулиці на другу, яка досі майже повністю була закрита для його очей, переймала безмежною тривогою: Одонич не відважувався вийти назустріч «невідомому». Тому пішов на компроміс і тут-таки перед самим поворотом, заплющивши очі, тримаючись рукою за кам'яний мур, аби не впасти, помалу почав збочувати на Польову.
У такий спосіб зробив пару кроків уперед, торкнувши пальцями ребро стіни і обігнувши виступаючий кант будинку, відчув, що щасливо перебув поворот і попав на безпечну територію иньшої вулиці. Але попри те не смів ще розплющувати очі і, все ще мацаючи рукою будинки, спускався Польовою вниз.
Аж через кілька хвилин такої мандрівки, коли вже певним чином здобув «право перебування» в новій безпечній зоні, коли нарешті відчув, що тут «відають» про його присутність — відважився і розмружив ледь-ледь повіки. Глянув перед себе і з відчуттям полегкости переконався, що нема нічого підозрілого. Все було звичайне і нормальне, таке, яким би й мало воно бути на вулиці великого міста: стрімко проїжджали візники, пролітали, як блискавки, автобуси, обминали один одного перехожі. Одонич зауважив тільки якогось роззяву, який стояв за кілька кроків від нього, засунувши руки в кишені, з цигаркою в губах, і з цікавістю протягом певного часу приглядався до Одонича, зловтішно посміхаючись.
Одонича раптом охопила лють і ніби якийсь сором. Червоний від почуттів, які клекотали в ньому, він приступив до нахаби і грубо запитав:
— Чого ти вивалив на мене свої дурнуваті очиська, гімнюху?
— Ге, ге, ге! — процідив лобуряка, не виймаючи з писка цигарки. — Спочатку я си подумав, жи пан сліпий, а тепер си думаю, жи пан тілько ся бавив сам зі собов у цюцюбабки. Теж мені… ади-во. Ну і фантазія в пана!
І, незважаючи вже на розлютованого відповіддю джентльмена, перейшов, посвистуючи якусь арійку, на иньший бік вулиці.
Таким чином на горизонті вималювалася нова проблема: «на повороті».
Відтоді Одонич втратив упевненість в собі і свободу рухів у місцях публічних. Не міг перейти без почуття таємного страху з однієї вулиці на другу, застосовував метод обходу кутів широкими колами; було це направду дуже невигідно, оскільки «накладав» завжди значно більше дороги, але уникав таким чином ґвалтовних поворотів, значно згладжував кут заломлювання вулиць. Тепер уже не мусів заплющувати очей біля кам'яниць на розі.
Усі несподіванки, які ймовірно могли ховатися «за кутом», мали тепер досить часу, щоб замаскуватися перед ним; оте зблизька небачене, абсолютно гетерогенне і дико чуже для нього «щось», існування якого відчував шкірою по той бік повороту, могло тепер спокійно, не заскочене його наглою появою на розі нової вулиці, зачаїтися на певний час, висловлюючись ясним стилем Одонича, «зробити нору під поверхнею». Бо у тому, що там «за поворотом» було щось абсолютно «иньше» — не сумнівався вже анітрохи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Потойбічне. Українська ґотична проза XX ст.» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Стефан Грабинський“ на сторінці 6. Приємного читання.