Розділ ІІ Волелюбний сусіда

Добрість хлопця так і жила у її пам’яті. І карі очі, й такі незвичні темнуваті кола побіля очей, котрі не псували їх, а навпаки додавали глибини та виразності. І смолисте волосся, як тепер бачила… І великі міцні долоні…

Але він був «не наший».

Це вона теж пам’ятала.

Тоді, коли Лії було п’ятнадцять, хтось добряче постарався й засіяв у голови таких, як вона, поняття, що є отакі, як ти, а є не такі, тож з ними тобі не по дорозі; що є свої, а є чужі, дарма що живеш під одним небом, в одній країні, в одному навіть будинку. І ніхто ні поважати ту інакшість не навчив, ні приймати. Все, що є «не таким», того для нас просто нема, – вічне неписане правило старших Маковіїв.

Баба Устя завше уникала розмов про етнічних кримчан, а хлопець, якого Мія із сестрами зустріла в Криму, був саме кримським татарином. Як і місцевий Айдер, що жив по сусідству з мамою-вчителькою. Хоч і «розумний хлопчик», хоч і «вихований» та «культурний» – лише так про нього відгукувалися вчителі, зокрема й Устина Костянтинівна та Гордій Васильович, – однак вони вперто називали його Андрієм і дружити з ним внучкам було «небажано». Як, щоправда, з будь-якими іншими хлопчиками, бо «ще рано».

«Дивні були часи. Як і люди. Чи, точніше, їхня непояснима нічим поведінка. Просто так треба і все. А чому? Не твоє собаче діло», – запише Мія в щоденнику.

Вона ще на пероні помітила «інакшість» темноокого водія, і це лише заохотило її до спілкування. Цю дівчину завжди вабило до забороненого і малознаного, хоча й завершувалося все щоразу пшиком, зазвичай отою вабою і кінчалося…

Щоправда…

Те знайомство з Айдером мало неабиякі наслідки – воно виявилося незабутнім. Цілу дорогу, поки мчали вони до Нижньогірського, хлопець розмовляв із Мією – вона, звісно ж, найпершою скочила на місце біля водія. Ділився цікавими й захопливими історіями сіл, котрі проїжджали, храмів, що їм зустрічалися, дивовижної Білої Скелі. Навіть зупинився біля неї. Сестри вийшли з машини й оторопіли від уперше побаченої дивини. Скеля, про яку писав колись у листі хлопець із їхнього дитинства, яка з дороги скидалася на витесану майстром-різбярем іграшкову фортецю, справді була білою.

– Фантастика! – промовила тоді Софія.

Повернувшись із Криму, Лія записала в щоденнику:

Ми стояли, дивилися й думали (напевне, в унісон усі втрьох): ніщо не в силі створити такої краси, як природа. Це – особлива краса. Первозданна, могутня, дика і ніжна, горда й загадкова. Унікальна. Справжня. Так, людина може створити щось гарне на вигляд, але вона завжди пояснить, як у неї це вийшло, як вона цього досягла. Красу, що створила природа, ніяк не розтлумачити. Це – як написати позачасовий вірш або неповторну жодним іншим художником картину. Як ці шедеври народжуються? Неясно. Будь-яке дослідження цього – лише погляд, позиція, думка. Що зміниться від того, що скажуть про це люди? Сказане забудеться, а краса витвору зостанеться назавжди.

Цілі тисячоліття минають, а вона стоїть. Ак-Кая. Той хлопець-водій розказав, що саме так буде Біла Скеля по-кримськотатарському, і повідав, що сорок, а може, й сто тисяч років тому тут жили первісні люди, що цьому є докази – десь сімнадцять стоянок і поселень печерних жильців…

Ого-го! Така неприступна і така приваблива, така близька, і така недосяжна. Ак-Кая. Біла Скеля. Друга наша кримська любов після Чорного моря.

Березень 2000 року

Вже в мікроавтобусі, коли всі рушили далі, Мія знову взялася теревенити з Айдером, але, помітивши у вікні, біля підніжжя скелі, чорні рухливі цятки овець, умить відволіклася, скрикнувши:

– Софіє, Ліє, дивіться, геть як блішки на шерсті великого піренейського гірського пса! О, тепер і я, і ви знатимете, на кого був схожий наш красунчик Вулкан! – згадала чотирилапого улюбленця дитинства. – На кримську Білу Скелю! – розсміялася. – Як же добре, що ми її побачили, шкода, Вулкан не дожив, а то ми йому розказали б…

Дівчата й собі звели вуста в півусміхи. Ох, уже ця веремія Мія…

Та поїздка вдалася. Як славно і бурно почалася, так само протривала й закінчилася. Дівчата побували у Феодосії та Коктебелі. Син тітки, їхній тро– чи чотириюрідний брат, без попередження й підготовки завіз їх на дикий пляж, де вони натрапили на поодиноких відпочивальників-нудистів, що не боялися холоду (о, скільки то було вражень, а потім вереску й реготу!). Ходили, певна річ, «у гості» до Айвазовського (у картинну галерею, де раніше був будинок художника), бачили «його» прославлене Чорне море і його Анну.[37] А ще піднімалися на «чорну гору» Кара-Даг і бачили її Золоті ворота, смакували рибним жульєном, креветками, солодкою пахлавою і навіть пили каву по– турецьки, приготовлену на розпеченому піску. Лія запише в щоденник:

Щось нове й завжди бажане прийшло в наше життя. Щось таке, чого ми не мали кожного дня біля себе, тому хотіли повернутися туди, де почувалися інакше, не так, як удома. Там стільки повітря, сонця і води! І ми, як три рудих і диких вітриськи, давали волю своїм голосам… Бо вдома ми, зазвичай, мовчали.