Розділ І Хутір очеретянок

– Швидкий, – сказала йому, сміючись.

– То – коби ти знала, шо ніколи й нікуди од мене не зможеш втекти, – відповів він серйозно.

– Та я й не збираюся, – відказала я й вирвала коло себе високу травину. – То шо, який мені вже можна вінок плести, га? – спитала й полоскотала соломиною лице Павлуся.

Він підвівся, сів, тоді шпарко нахилився, чмокнув мене в щоку й скочив на ноги.

– Вінок кохання, Надько, так він називається, – відповів і очі відвів.

Я й собі із землі встала. Геть не знала, шо сказати. Засоромилася, а чого?

– То давай сплетемо, – нарешті відповіла.

Павлусь подивився на мене так пильно, по голові погладив, сказав:

– Вельми гарні мені твої коси. Коби не вогняні такі, коби не рижі, не знаю, чи так сильно горів би тобою… А так тільки гляну – й усе всередині займається вогнем. Дивись, не спали мене всього, збережи. Най тільки серце горить-не згорає, як ото грива твоя червоняста, – засміявся.

Я й собі заляскотіла сміхом.

– Чого ти? – спитав він.

– Ти так се розказав, шо я маком тебе уявила. Він теж-ка весь червоний од любові.

– Ну, от, не перетвори мене на мак, а то лиш тут на вигоні мене й бачитимеш, у букет рватимеш, удома на стіл у слоїк ставитимеш, потім карандашами малюватимеш, – усміхнено проказав він.

А мені в ту мить стало вельми страшно. Так страшно, що аж закололо в серці. Бо абищо я ляпнула язиком.

– Дурна я, не слухай, – підбігла до нього, міцно за шию обняла. Вперше так крепко.

Потом-ка[32] ми сплели той вінок кохання. Але він у нас незакінченим вийшов. Для нього треба було найбільше ромашок. Павлусь сказав: то символ юності, доброти і ніжності. То ми їх назбирали. А ще треба був цвіт яблуні, вишні, гроно калини, а між квітами – вусики хмелю, як символ розуму. То для деяких сих рослин тре’ було весни дожидатися… Але так як всього в одному такому вінку могло бути до дванадцяти різних квіток, то ми ше зібрали барвінок, безсмертник, деревій, любисток, волошки і мак… Павлусь переповів, шо йому мати сказала, мол, вінок із живих квіток захищає дівчину від злого ока, а ще – коли дівчина має його на голові, то володіє чарами.

Мені тих чарів не треба було. Бо й так, що треба для щастя, я мала.

Тільки за мамою і сестрою скучала. Але вони живі-здорові – знала. І це мене заспокоювало.

Як ішли ми додому, вийшла з хати Варця Гапониха. Помахала нам, покривилася, бо на голові моїй вінок забачила, поклекотала щось до нас по-індичому (ніхто її не розумів через оту її вроджену «вовчу пащу»), та й сховалася за дверними шторами…

Жаліла я її завсіди. Ще й мати не пускала її по маки до річки… Бідна та Варка. Невільна.